Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота [uk]

— І кота ти привезла з собою?

На обличчі в Люсі видніло явне незадоволення, а навіть страх.

— Не бійся, він чистий котик: оце його бляшана скринька і поладнує він свої справи тільки раз денно до неї, після чого я винесу його клозетик на ґанок і в хаті ніхто не помітить, що є кіт, — запевняла Віра швидко.

— Так, але що з ним робитимеш далі? Чи ти уявляєш собі, що ти могла б їхати з ним до чужих, так от скажімо до Відня?

Мілько побачив, що дружина виразно незадоволена, не лиш з приїзду родини, але й з кота. Тож старався якось справу злагіднити.

— Ти не знаєш Віри: вона пропадає за звірятами, а зокрема за котами. Про цього свого любимця писала в кожному листі, і коли я бував у них, то вона завжди розповідала про нього чуда. Тож не дивуйся, що не залишила його.

— Знаєш, Люсю, він як моя дитина, і я довго боролась з собою — що робити і таки взяла його, бідного, з собою, — оправдувала Віра свій вчинок.

— Може большевики не підуть далі, — заспокоював Мілько, — тоді вони вернуться до хати. Врешті, це їх справа.

Буківські дали Стрільчукам одну кімнатку, до якої заходилось, проходячи через їхню кімнату. Кімнатки вони не вживали, бо тяжко було в воєнний час опалити, і там були Люсині меблі, що дістала на придане, і шафи з одягом. Стрільчуки примістились в кутку кімнати на двох залізних, складаних ліжках, і навіть Віра зробила собі кухонку, на своїх скриньках поклавши електричну плитку. Зразу ж помітила, що як менше ходитиме до кухні, то краще. Ясно, що в тій же кімнаті зажив і Бицьо. Він прийняв зміну на диво спокійно й з розвагою. Може тому, що вже їздив з господарями на село. Певно думав, що швидко повернуться як тоді. Та врешті: чи ми знаємо, що думають і відчувають наші малі приятелі? Як би не було: він, привичний ходити по кількох просторих кімнатах, тепер обмежився виключно до одної маленької. Інколи тільки з привички йшов за кимсь з господарів, коли йшли до кухні. Та й це швидко покінчилося. У чужій хаті він жив вже виключно життям господарів і з ними. Не було вже ні дзвінків, ні чужих пань, ні телефону, ні кухні з Зоською. Була одна кімнатка і двері, за ними діялось завжди щось, що його застрашувало. Там неподільно володіла Галінка. Вона всупереч матері зараз же ввечорі заявила: