Таємна зброя

Я◦ніколи не переймаюся занадто тим, що говорить Джонні, та зараз він дивиться на мене так, що я відчуваю внутрішній холодок.

— Заледве півтори хвилини за твоїм часом, за часом отої, — злостиво каже Джонні. — За годинником в метро і за моїм власним, дідько би їх узяв. Тоді як може бути, що я думав чверть години, га, Бруно? Як можна чверть години подумати за півтори хвилини? Присягаюсь тобі, у той день я не викурив ні грама, ні листочка, — додає він, виправдовуючись, наче дитина. — Потім це знову повторилося, тепер зі мною таке трапляється повсюди. Але, — додає він хитро, — тільки в метро я можу це усвідомити, бо їхати в метро — однаково що сидіти всередині годинника. Станції — це хвилини, розумієш, це ваш час, той, що зараз; але я знаю, що є інший, і думаю, думаю…

Він затуляє обличчя руками і тремтить. Я б залюбки вже пішов, але не знаю, як попрощатися, щоб не засмутити Джонні, бо він страшенно ображається на друзів. Якщо він продовжуватиме у тому ж дусі, йому це зашкодить, принаймні з Деде він про такі речі не говоритиме.

— Бруно, якби я міг просто жити, як у ці миті, чи як тоді, коли граю і час також змінюється… Ти розумієш, що могло би статися за півтори хвилини… Тоді кожна людина, не лише я, але й ота он, і ти, і хлопці могли би жити сотні років. Якби ми зрозуміли як, то могли би проживати у тисячу разів більше, ніж проживаємо через годинники, через цю манію з хвилинами, із завтра, післязавтра…

Я◦витискаю із себе усміх, невиразно усвідомлюючи, що він має рацію, але що те, що він підозрює, і те, що я вгадую за його підозрами, як завжди, розвіється, заледве я вийду на вулицю і занурюся в своє щоденне життя. Тої миті я впевнений, що Джонні говорить щось, породжене не тільки тим, що він наполовину божевільний, що реальність від нього вислизає і лишає замість себе таку собі пародію, яку він перетворює в надію. Усе, що каже Джонні в такі миті (вже понад п’ять років він і мені, і всім говорить схожі речі), не можна слухати, обіцяючи собі подумати про це ще згодом. Тільки-но ти опиняєшся на вулиці, тільки-но це спогад, а не сам Джонні повторює оті слова, як усе стає навіяним марихуаною витвором уяви, одноманітним белькотанням (не він один говорить такі речі, день у день дізнаєшся про подібні сповіді). І після зачудування постає роздратування, принаймні в мене з’являється таке відчуття, наче Джонні брав мене на глузи. Але буває таке завжди наступного дня, не тоді, коли Джонні мені про це говорить, бо тоді я відчуваю, що є щось, готове десь поступитися, світло, яке домагається, щоби його запалили, чи, радше, що треба щось розбити, розтрощити ущент, як колоду, в яку вганяють клин і б’ють по ньому молотком. Проте у Джонні вже немає сили щось трощити, і я навіть не знаю, який потрібен молоток, аби вбити клин, якого я також не уявляю.