Переможець завжди самотнiй

І Морін почала перемовини з актрисами, які ще менш ніж десять років тому були на вершині слави, а тепер відчували, як ґрунт вислизає з-під їхніх ніг, вони розпачливо потребували повернутися туди, де жили раніше. Сценарій у неї був добрий; вона надсилала його їхнім агентам, які вимагали абсурдно високу платню й чули у відповідь: «Ні». Наступним кроком Морін було персонально відвідати кожну з них; вона розповідала їм, що вже має гроші на реалізацію свого проекту, й усі зрештою погоджувалися — але завжди просили її тримати в таємниці, що вони працюватимуть на неї майже задарма.

У такій індустрії, як індустрія кіно, самопринижуватися — означає наперед приректи себе на поразку. Не раз у сновидіння Морін приходив привид Орсона Веллса і напучував її:

«Намагайся зробити неможливе. Не починай знизу, бо ти вже й так перебуваєш низько. Підіймайся нагору швидко, поки з-під тебе не висмикнули драбину. Якщо стане страшно, помолися, але лізь нагору». Вона мала чудовий сюжет, трупу першокласних акторів і знала, що їй треба створити фільм, який був би прийнятий великими студіями та дистриб’юторами й при тому не втратив своєї високої художньої якості.

Вона вважала можливим і обов’язковим, щоб мистецтво та комерція йшли поруч.

А все інше — то не для неї. Критики, схильні до розумової мастурбації, що захоплюються фільмами, яких ніхто не розуміє. Невеличкі товариства аматорів альтернативного кіно, такий собі десяток або два осіб, що перебувають ніч перед екраном, а вранці збираються в барі, курячи та обговорюючи одну-однісіньку сцену (нерідко наділяючи її цілком протилежним значенням, тобто протилежним тому, яким хотів наділити її той, хто її знімав). Режисери, що давали спеціальні прес-конференції, пояснюючи те, що мало би бути цілком очевидним для глядачів. Профспілкові збори, де учасники нарікали на те, що держава не підтримує місцеву кінематографію. Маніфести, публіковані в інтелектуальних журналах, схвалювані на незліченних конференціях, де лунали ті самі нарікання на те, що уряд зовсім не зацікавлений підтримувати мистецтво. Кілька публікацій у великій пресі, що їх читають лише ті, про кого там написано, або їхні родичі.

Хто спроможний змінити світ і хто його змінює? Суперклас. Ті, хто це робить. Хто впливає на поведінку, на серця й розум якнайбільшої кількості людей.

Тому вона й прагне зустрітися з Джавіцом. І прагне здобути Оскар. Тому їй і потрібен Каннський фестиваль.

А що нічого цього не можна зробити в демократичний спосіб — бо інші спроможні лише висловлювати свою думку й давати поради, як треба зробити те або те, але ніколи не готові піти на найменший ризик, — то Морін поставила на кон усе. Зібрала найліпшу трупу виконавців із тих акторів, яких змогла зібрати, протягом кількох місяців переписувала та вдосконалювала сценарій, переконувала найліпших — і нікому не відомих — операторів, художників, акторів на другорядні ролі — взяти участь у її проекті, не гарантуючи великих заробітків, але обіцяючи можливість яскраво «засвітитися» в майбутньому. Усі були вражені списком п’ятьох головних актрис («Бюджет має бути шаленим!»), спочатку просили дуже високу платню, але потім погоджувалися, що взяти участь у такому проекті буде вельми корисним для кар’єри кожного з них. Морін так загорілася своїм задумом, що її ентузіазм, здавалося, відчиняв перед нею всі двері. Тепер їй залишалося зробити останній, проте найважливіший і вирішальний крок. Адже для письменника чи музиканта не досить створити якийсь високоякісний твір. Він повинен іще домогтися, щоб результат його великих зусиль не покривався пліснявою, лежачи на полиці або в шухляді.