Завтра будуть коти
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-30-2
- Переводчик: Ярина Тарасюк
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Завтра будуть коти». Краткое содержание книги:
Хто врятує людство й життя на планеті? Може, це і є місія котів? Може, саме таких, про яких ідеться в цій книжці?
Кішка Бастет — домашня улюблениця. Намагається порозумітися з людьми, налагодити повноцінне спілкування з ними. Кіт Піфагор — лабораторний кіт. Його господиня, дослідниця, вмонтувала йому в череп спеціальний прилад з USB-портом, завдяки якому кіт виходить в інтернет, здобуває інформацію про людство, охоче ділиться нею і вміло використовує задля перемоги.
У книжці — роздуми про одвічні цінності, про життя і смерть, любов і ненависть, релігію та науку, відповідальність за тих, хто поряд, за тих, кого приручили… коти.
Цей опецькуватий лінюх Фелікс не брав на себе жодної відповідальності, тільки їв і спав. Крім того, Наталі дала йому спробувати «котячої трави», Фелікс пожирав її без міри. Думаю, що, врешті-решт, «трава» є найшвидшим засобом контролювати недалекі уми, як-от у цього ангорця. Він їв її цілими пучками, нюхав, жував, трусив головою, а потім раптом перевертався на спину і демонстрував екстаз. Це аж ніяк не допомагало йому взяти на себе батьківську відповідальність. Він пропонував її й мені, але не треба багато розуму, щоб збагнути, що мати, яка годує молоком, не зацікавиться галюциногенними продуктами.
Чекаю, коли почуватимуся трохи краще, щоб спробувати відновити зв’язок з Піфагором.
На вулиці лунає людський зойк, відразу за ним — вибух. Я вагаюся між цікавістю і необхідністю годування сина. Шкода. Але вивільняюся від єдиного дитинчати. Кладу Анжело на свою подушку, щоб занурити його у мій запах, потім вибігаю на другий поверх і виходжу на балкон.
Люди на вулиці кричать. Один чоловік погрожує іншому зброєю. Вони бурхливо перемовляються. Два постріли — і один чоловік падає, а інший втікає.
Ці божевільні сцени за участю людей заворожують мене так само, як телебачення заворожує Наталі.
Калюжа крові, що з’явилася на землі біля того, що впав, швидко збільшується. Я здивована, що одне тіло може містити стільки рідини.
Незабаром ще підходять люди, лунають крики. А потім «швидка» забирає тіло того, що впав, і люди розходяться.
Дивно, але вперше я відчуваю, що смерть людей мене більше не вражає. Раніше з’являлося легке поколювання, незручність, неспокій, коли хтось із них страждав чи падав, тепер мене це майже не хвилює.
Невже я стала невразливою?
Думаю, мені потрібен час, щоб пережити біль від втрати дітей. А ще гадаю, що, як і Наталі, я врешті-решт призвичаююсь до жорстокості людей, сприймаючи її як неминучість.
Повертаю голову і на балконі сусіднього будинку бачу Піфагора, він теж спостерігає за тим, що діється внизу.
Він теж мене бачить, присідає, приміряється, у стрибку долає простір між двома будинками і опиняється на поруччі мого балкона.
Ми потерлися носами, потім він робить цей милий жест головою, щоб торкнутися Третім Оком трикутника моєї шиї.
— Я знаю, що з тобою трапилося, — повідомляє він. — Твоя служниця говорила з моєю. Вони втопили чотирьох твоїх кошенят. Я знав, що ти сумуєш, але не хотів турбувати тебе, коли ти переживала свою втрату.
— Я їм помщуся.
— Не переймайся. Ти ж щойно бачила, як вони самі себе нищать. Ось воно, це вже не тероризм, це вже схоже на початок громадянської війни в нашому місті. Навіщо напружуватися і ризикувати, нападаючи на них? Краще навчи Анжело еволюціонувати у світі, який перебуває у вирі змін.
Я пропоную Піфагорові піднятися на дах.
Ми вмощуємося на теплому шифері й спираємося на комин.
— Згадував про тебе вчора ввечері, — каже він. — Моя служниця дивилася по телевізору фільм «Жінка-кішка». Це історія про сучасну жінку, котра поводиться, як кішка, і я подумав, що вона схожа на Бастет.
— Що таке «фільм»?
— Це історія, яку показують по телевізору, але яка не є реальною. Вона — витвір уяви сценариста.
— І як поводиться твоя «жінка-кішка»?
— Вона воює з людьми і виграє всі битви.
Я мовчки киваю головою. Раптом здригаюся.
— Битися. Завжди битися. Чому світ такий жорстокий?
— Може, якби не було жорстокості, усі б знудилися. Дні були б подібні один на один до нудоти. Уявляєш, якби щодня була гарна погода? Жорстокість — це наче гроза. Раптове згущення енергії, і раптом — вибух! І як тільки ця енергія вивільняється, як тільки чорні хмари перетворюються на дощові краплі, і як тільки ті краплі падають на землю, гроза припиняється і повертаються погідні дні. Жорстокість є всюди. Навіть рослини між собою воюють. Плющ душить дерева. Листки теж конкурують і викрадають один в одного доступ до сонячних променів.
Я знову міркую про того типа в чорному, який вбивав людських дітей перед школою, думаю про картинки, які моя служниця дивилася по телевізору, думаю про Камбіса II, який чіпляв живих котів на щити… Це теж були грози?
— На мою думку, усяка жорстокість походить із давніх рефлексів між хижаком і здобиччю. На початках ця потреба нищення допомагала нам захищатися і виживати. Є сильні та слабкі, пануючі й опановані, а потім жорстокість втратила первісні причини для існування і тепер вона дає відчуття звільнення. Думаю, після насильства люди відчувають «полегшення», як після туалету.