Зелений дім
- Автор: Варгас Льоса Марио
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00189-8
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Зелений дім». Краткое содержание книги:
Дівчинку з індіанського племені силоміць забирають у батьків, віддають до монастирської місії, потім виганяють на вулицю, і вона потрапляє до будинку розпусти. Розбійник Фусія мріє розбагатіти у будь-який спосіб, але вмирає у злигоднях від прокази. Дон Ансельмо закохується в дівчину-каліку, викрадає її й тайкома від усіх тримає у вежі, де вона трагічно помирає…
— Підла брехня. Молодий — то чудова людина, слава Мангачерії, — сказав слабким голосом Мавпа.
— Заткніть пельки, не бачите, що ми розмовляємо? — Літума ляснув долонею по підлозі, й знялася хмарка пилу. Мавпа перестав усміхатися, Хосе опустив голову, а Хосефіно, напружений, сидів зі схрещеними на грудях руками і невпинно кліпав очима.
— Що трапилося, друже? — м’яко, майже лагідно, поцікавився Літума. — Я ж ні про що не питав, ти сам розпустив язика. То розповідай тепер далі.
— Деякі речі обпалюють незгірш від горілки, Літумо, — упівголоса сказав Хосефіно.
Літума урвав його одним порухом:
— Ну то я відкрию ще одну пляшку. — Ані голос, ані рухи не виказували, що він схвильований, але шкіра на його обличчі почала вкриватися краплинками поту, і він важко задихав. — Алкоголь допомагає, коли треба вислухати лиху звістку, правда?
Він швидко відкоркував зубами пляшку і наповнив склянки. Одразу ж спорожнив свою, очі в нього почервоніли, засльозилися, а Мавпа, який пив маленькими ковтками, — очі заплющені, обличчя перекривлене гримасою, — раптом захлинувся, почав кашляти й бити себе долонею в груди.
— З цим Мавпою завжди щось не так, — шепнув Літума. — Ну, друже, чекаю.
— Піско — то єдиний напій, який повертається назад через очі, — пробурмотів Мавпа. — А всіма іншими я мочуся.
— Вона стала повією, брате, — сказав Хосефіно. — Вона в Зеленому Домі.
Мавпа почав знову кашляти, його склянка покотилася по землі, мокра пляма всоталася в землю, щезла.
— Вони цокотіли зубами зі страху, мати, — розповідала Боніфація. — Я почала розмовляти по-їхньому, щоб вони перестали боятися. Подивилась би ти, на кого вони були схожі.
— Чому ти ніколи не признавалася нам, що розмовляєш мовою агварунів, Боніфаціє? — спитала ігуменя.
— Але ж при кожній нагоді матері кажуть: з тебе знову дикість починає вилазити, — відповіла Боніфація, — знову ти їси руками, дикунко. Я соромилась, мати.
Вона виводить їх за руки з комірчини і на порозі своєї тісної кімнатки на мигах показує їм зачекати. Вони притискаються одна до одної, згортаючись біля стіни в клубочок. Боніфація входить, запалює каганець, відкриває скриню, порпається там, виймає заіржавлену в’язку ключів і виходить. Знову бере дівчаток за руки.
— А правда, що того поганина прив’язали до верхівки капірони? — спитала Боніфація. — Що обстригли йому волосся і він так і висів з голою головою?
— Чи ти дурна? — вигукнула мати Анхеліка. — Ні сіло ні впало починаєш плести всілякі нісенітниці!
Але вона все знає, матусю: солдати привезли його в човні, прив’язали до дерева, на якому вивішують прапор. Вихованки вилазили на дах, щоб подивитися, а мати Анхеліка їх била. І мати Анхеліка: значить, ці розбишачки все ще згадують ту історію. Коли ж вони розповіли її Боніфації?
— Мені розповіла її жовта пташка, яка влетіла через вікно, — відповіла Боніфація. — А справді обстригли йому волосся? Як мати Гризельда дикункам?
— Е, ти дурна, то солдати його обстригли, — сказала мати Анхеліка. — Це зовсім інша річ. Мати Гризельда обстригає дівчаткам волосся, щоб їх не кусали воші. А йому в покарання.
— А що той поганин зробив? — спитала Боніфація.
— Кепсько поводився, бридкі справи коїв, — пояснила мати Анхеліка. — Грішив.
Боніфація й дівчатка виходять навшпиньках. Подвір’я поділене на дві частини: місяць освітлює трикутний фасад каплиці й комин кухні; друга частина місії — то оселя вологих тіней. Цегляний мур неясно вимальовується під темною завісою ліан і гілок. Головна будівля зникла в темряві ночі.
— Ти зовсім хибно все розумієш, — сказала ігуменя. — Нам важлива твоя душа, а не колір твоєї шкіри чи мова, якою ти розмовляєш. Ти невдячна, Боніфаціє. Мати Анхеліка тільки те й робила з тої хвилини, коли ти потрапила в місію, що намагалася тобі допомогти.
— Знаю, мати, тому й благаю, щоб вона молилася за мене, — відповіла Боніфація. — Тієї ночі я знову стала дикою, це жахливо.
— Перестань нарешті плакати, — звеліла ігуменя. — Авжеж, ти знову здичавіла. Я хочу знати, що ти зробила.
Вона відпускає дівчаток, наказує жестом мовчати і починає бігти так само навшпиньках. Спочатку вона їх ще випереджає, але насередині подвір’я дівчатка біжать уже поруч з нею. Підбігають разом до замкненої хвіртки. Боніфація нахиляється, перевіряє важкі заіржавілі ключі, один за іншим. Замок скрипить, дерево мокре, — коли вдаряють в нього руками, то видає гучні звуки, але хвіртка не відчиняється. Усі три захекані, важко дихають.