451° за Фаренгейтом

Монтег кивнув.

— Тепер не завадить познайомитися з нами, — вів далі Гренджер. — Це Френд Клемент, колишній завідувач кафедрою Томаса Гарді[13] в Кембріджському університеті, ще до того, як Кембрідж перетворили на Атомно-інженерне училище. А це доктор Сіммонс з Каліфорнійського університету, знавець творчості Ортега-і-Гассета;[14] ось професор Уест — багато років тому в Колумбійському університеті він зробив чималий внесок у тепер забуту науку про етику… Превелебний отець Падовер тридцять років тому виголосив кілька проповідей і протягом одного тижня втратив усіх своїх парафіян через свої погляди. Він давно вже бродить із нами. Ну, а я написав книжку під назвою “Пальці однієї руки. Належні стосунки між особою і суспільством” — і ось я тут! Ласкаво просимо до нас, Монтег!

— Мені не місце серед вас, — ледве спромігся вимовити, нарешті, Монтег. — Протягом усього свого життя я тільки й знав, що робив дурниці.

— Ну, ми до цього звикли. Всі ми робили дурниці, але заради справжнього діла. Інакше не опинились би тут. Поки ми діяли поодинці, гнів був нашою єдиною зброєю. Багато років тому назад я вдарив пожежника, коли він прийшов палити мою бібліотеку. Відтоді мені доводиться переховуватись. Хочете пристати до нас, Монтег?

— Так.

— Що ви можете нам запропонувати?

— Нічого. Я думав, у мене є частина Екклезіаста і, може, трохи з “Одкровень Іоанна Богослова”, але тепер у мене навіть цього нема.

— Екклезіаст — це непогано. Де ви його зберігали?

— Тут, — Монтег доторкнувся рукою до чола.

— А, — усміхнувся Гренджер і кивнув головою.

— Що? Хіба це погано? — запитав Монтег.

— Ні, це дуже добре. Це чудово! — Гренджер обернувся до священика. — Є в нас Екклезіаст?

— Так. Чоловік на ймення Гарріс з Янгстауна.

— Монтег, — Гренджер міцно стис Монтегове плече, — будьте обережні. Бережіть себе. Коли скоїться щось з Гаррісом, ви будете Екклезіаст. Бачите, за хвилину ви стали такою потрібною людиною!

— Але я все забув!

— Ніщо не щезає безслідно. У нас є спосіб струснути вашу пам’ять.

— Але я вже намагався пригадати!

— Не намагайтеся. Це прийде само собою, коли треба буде. Людська пам’ять схожа на фотоплівку, і ми ціле життя тільки й робимо, що намагаємося стерти відбите на ній. Сіммонс двадцять років працював над тим, як поновити в пам’яті колись прочитане й забуте. Монтег, хотіли б ви прочитати “Республіку” Платона?[15]

— Звичайно!

— Так ось, я — це “Республіка” Платона. Хочете почитати Марка Аврелія?[16] Сіммонс — це Марк Аврелій.

— Вітаю! — промовив Сіммонс.

— Здрастуйте, — відповів Монтег.

— Дозвольте познайомити вас з Джонатаном Свіфтом, автором гострої політичної сатири “Подорожі Гуллівера”. А цей добродій — Чарлз Дарвін. Ось Шопенгауер,[17] це — Ейнштейн, а цей, поруч зі мною, Альберт Швайцер,[18] добрий філософ. Ось ми всі перед вами — Арістофан і Махатма Ганді, Гаута Будда і Конфуцій, Томас Джефферсон і Лінкольн — до ваших послуг. Ми також Матфей, Марко, Лука та Іоани.

Вони засміялися.

— Цього не може бути! — вигукнув Монтег.

— Ні, це так, — відповів, усміхаючись, Гренджер. — Ми також спалюємо книжки. Прочитаємо книжку — і спалюємо, щоб її у нас не знайшли. Мікрофільми не виправдовують себе. Ми весь час мандруємо, плівку довелось би десь закопувати, а потім повертатися до неї. Це ризиковано — нас можуть викрити. Отож ліпше все зберігати в голові, де ніхто нічого не побачить, нічого не запідозрить. Ми всі — уривки і шматки історії, літератури, міжнародного права. Байрон, Том Пейн,[19] Макіавеллі,[20] Христос — усе тут, у наших головах. Але вже пізня година. І почалася війна. Ми тут, а місто там, у своїх різнобарвних шатах. Про що ви думаєте, Монтег?

— Думаю, який же я був дурний, коли намагався щось зробити самотужки, — підкидав книжки в будинки пожежників і подавав сигнал тривоги.

— Ви робили, що могли. Якби це робили по всій країні, наслідки були б чудові. Але наш шлях простіший і, на нашу думку, кращий. Ми прагнемо зберегти знання, які нам ще будуть потрібні, зберегти їх у повній цілості. Поки що ми не хочемо нікого підбурювати чи злостити. Бо якщо пас знищать, то загинуть і всі знання, що ми зберігаємо, загинуть, може, назавжди. Ми з певного погляду мирні громадяни: мандруємо собі покинутими коліями, ночуємо в горах. І місто дало нам спокій. Часом нас зупиняють, обшукують, але у нас нема нічого недозволеного. Наша організація вельми гнучка, розгалужена, розкидана по всій країні. Декотрі з нас поробили собі пластичні операції, позмінювали свої обличчя й відбитки пальців. Зараз нам дуже важко; ми чекаємо, щоб скоріше почалась і закінчилася війна. Це жахливо, але ми нічим не можемо зарадити, бо не ми керуємо країною, — ми лише незначна меншість, голос волаючого в пустелі. Коли закінчиться війна, тоді, може, придамося й ми для чогось.

— І ви справді вважаєте, що вас слухатимуть?

— Якщо ні, доведеться знову чекати. Ми передамо книжки з вуст у вуста нашим дітям, а ті, в свою чергу, передадуть їх іншим. Багато, звісно, загубиться. Але не можна людей примусити слухати. Вони повинні самі збагнути, що трапилося, чому світ вибухнув під ними. Вічно так тривати не може.

— Чи багато вас?

— Тисячі на дорогах, занедбаних залізничних коліях, з вигляду ми нетяги, але в головах у нас цілі бібліотеки. Спочатку все було стихійно. В кожного була якась книжка, котру він хотів запам’ятати. Ми зустрічались один з одним і впродовж двадцяти чи більше літ створили щось на зразок товариства, розробили план. Нам потрібно було зрозуміти найголовніше — те, що ми самі по собі ніщо, ми не мусимо бути педантами чи зверхніми стосовно інших людей. Ми всього-на-всього обкладинки, які захищають книжки від пошкоджень, і нічого більше. Декотрі з нас живуть у невеличких містах. Розділ перший з книжки Торо “Уолден” живе в Грін Рівер, розділ другий — в Уїллоу Фарм, штат Мен. У штаті Меріленд є містечко, що налічує всього двадцять дев’ять чоловік; навряд чи на те містечко коли-небудь кидатимуть бомби; там зберігається повне зібрання творів Бертрана Рассела.[21] Це містечко можна взяти в руки, наче книжку, перегорнути сторінки — от стільки сторінок у голові кожного жителя. А коли закінчиться війна, тоді якогось дня якогось року книжки можна буде написати знову; ми скличемо всіх цих людей, і вони прочитають напам’ять усе, що знають, а ми все надрукуємо на папері. Може, колись знову настане доба тьми і доведеться все починати спочатку. Але в людини є чудова риса; якщо треба починати все з самого початку, вона не зневірюється і не втрачає мужності, бо знає, що це дуже важливо і варто зусиль.