Пафос

Москва. 1995 рік.

ВАЖКО БУТИ ҐОБЛІНОМ.

Фіона прив'язує до брами Нєскушного Саду транспарант «РУКИ ПРОЧЬ ОТ УКРАИНСКОГО САЛА!!!». Вісім національно свідомих ельфів, п'ятеро обкурених гномів, одинадцять гобітів і двійко авітамінозних ґоблінів під керівництвом Печерного Каннабіса з останніх сил стримують на непровокативній віддалі від брами міліцейського підполковника, кумедно потовщеного панцирним жилетом. Сауронів посіпака кричить омонівцям, що сунуть з боку Ротонди: «Скорєй! Єбіть вашу!… Снімітє ету сучку с ворот, нємедлєнно!…» Пальці Холодної Хвилі замерзли, вона відчайдушно намагається відірвати від скотчевого котка смужку-липучку. Порив вітру розгортає транспарант, перетворює його на довгий білий прапор. Тріпотіння транспаранта гіпнотизує обкуреного ґнома Лупатого Траха (ця біла-біла тканина на тлі білого, білого неба). Ґном Лупатий Трах на мить забуває (таким забуванням, котре перебиває маруху, яко туз шістку) і про ОМОН, і про томську батальну долю. Він бачить тільки хвилясте буття довгого крила, розгорнутого за вітром, % дівчину, розіп'яту тим самим вітром на ґратчастій брамі Йому стає тепло-тепло, як не було ніколи у житті, так тепло, як буває при поверненні додому і при здачі в полон представникам великої мудрої держави, з якою чомусь воювалось сто втрачених років. Він відчуває безмежну і звільняючу вдячність до ґоблінки Фіони за нірванічну свободу, що раптом тече з усіх отворів і капілярів ґномового тіла, тече потоком від'ємного диму, сухої, розжареної вологи, висвітлюючого туману, більш прозорого, аніж сама реальність між землею і білим-білим небом Москви. Він сміється назустріч цьому звільненню, назустріч Холодній Хвилі, яку, розігріті бійкою, розпашілі до бурячкової частини спектру, омонівці вже стягують з ґратів, назустріч беззубому цибатому гіпі, якого луплять демократизатором по спині, а він кричить шакалам: «Лабіринт зачинено, падли!» Ґнома Лупатого Траха кидають у калюжу, товчуть ногами, потім мокрого, потовченого і веселого втягують до великого металевого фургона, набитого полоненими гобітами та ельфами, і він знову бачить Фіону, але чомусь вже голу, з червоними смугами на тілі, і Печерний Каннабіс кричить в заґратоване віконце машини: «Ми будемо свідчити! Ми бачили! Ви її ґвалтували!» А Лупатий Трах знову сміється, йому знову тепло, і прапор-транспарант тріпоче десь усередині його щойно знайденої батьківщини, і він сповнений планетарною вдячністю до всіх істот всіх населених рівнів реальности. Він знімає синтипонову куртку і загортає в неї Фіону, навіть не зі співчуття, а просто тому, що у від'ємних батьківщинах куртки не мають жодного корисного призначення…