Тернистий шлях кубанця Проходи

«На цих сходинах отаман Палій змушений був подати звіт, як його штаб керує бойовою чинністю дивізії та які наслідки його командування». Збори були бурхливими. Закінчилися вони тим, що Палій «визнав себе слабким для керування дивізією і рішуче відмовився бути її начальником» [96, с. 321]. Палій «передав обов'язки начальника дивізії своєму заступнику старому підполковникові Абазі» [90, с. 41]. На жаль, і Віктор Абаза виявився «малоенергійним, нерішучим і повільнодумаючим». А начальником штабу залишився «той же легковажний сотник генштабу Морозевич» [96, с. 321].

Тяжкий то був час для Сірої дивізії. «Серед козаків почалася деморалізація — відкрито висловлювались погляди, що так продовжувати далі Визвольну боротьбу не можна й що ліпше скласти зброю» [95, с. 100]. Кружляли чутки про те, що Петлюра розформує Сіру дивізію.

І справді, Головна команда розцінила збори старшин «як відкритий бунт». Долила оливи у вогонь і доповідна Андрія Вовка. Її сірожупанники вважали наклепом… Врешті Головний отаман постановив розпустити Сіру дивізію. «Лише не було кому цю постанову виконати», — зазначав Василь Прохода [96, с. 321].

У цей час на станції Шепетівка з'явилися два представники Трудового конгресу, які доводили «необхідність завзятої боротьби на всіх фронтах, але це великого вражіння на Сірих не зробило, а частина їх поставилась навіть вороже до політичних діячів» [95, с. 100, 101].

Щоб з'ясувати ситуацію, штаб Сірої дивізії послав до Головного отамана у Проскурів делегацію із трьох старшин і двох козаків. Серед них був і член Центральної Ради, ветеринарний лікар Кость Вротновський-Сивошапка, «особистий приятель Петлюри». Він і переконав Головного отамана у «шкідливості для загальної справи такої постанови» [95, с. 100; 96, 321, 322]. Постанову про розформування було скасовано [90, с. 41].

«Щоб мати серед вищих штабів не тільки визискувачів сил дивізії», яким, на думку Проходи, був штаб Східного фронту, «а й прихильників», командир 1-го Сірого полку Петро Ґанжа за згодою інших командирів полків послав Василя Проходу до командувача Північною групою Армії УНР Володимира Оскілка з проханням «взяти Сіру дивізію під свою опіку» [95, с. 101].

Такі дії сірожупанників редакція журналу «За Державність», яка в першому номері опублікувала «Записки до історії Сірих, або Сірожупанників» Василя Проходи, розцінила вкрай негативно. «Редакція подивляє те завзяття, з яким автор силкується зідеалізувати Сірих. Та факти, які він подає, промовляють щось иншого, а саме, що «демократична» хороба міцно в'їлася в молодий організм Сірих — вони зважилися на кроки і вчинки, духові регулярного війська противні. Суб'єктивні ознаки хороби виразилися: 1) в передчасній «перевтомі»… 2) в утраті дисципліни і, зрозуміло, боєздатності… 3) в утраті почуття власної сили… До об'єктивних ознак хороби треба віднести: 1) посилання до вищих інстанцій делегацій і 2) манію переслідування — інакше не можна об'яснити ужитий автором епітет «визискувачі»… Зрештою, Сіра дивізія в хоробі цій не була винятком — на пошесть цю переслабувала в році 1919 вся збройна сила У.Н.Р.» [95, с. 101].

На станції Рівне, у штабі Північної групи, Василя Проходу і колишнього сірожупанника Анатоля Костика, тепер командира полку 17-ї дивізії, «дуже радо прийняв отаман Агапієв, а отаман Оскілко пообіцяв прийняти нас на Західний фронт навіть тоді, коли Головна команда не погодиться, — писав Василь Прохода. — Але все обійшлось добре. Перебуванню на польському фронті наші уявні «радянофільські» настрої не перешкоджали» [96, с. 322]. Головний отаман не заперечував, щоб сірожупанників перекинули на Польський фронт.