Звірі

Ні, все ж таки індиго щось приховувало від керівництва. І тоді, серед ночі, прикидаючись п’яним, намагалося щось сказати мені. Лише мені, обходячи зайві вуха й очі. Що?

Навіщо? Чому я ніколи не отримую відповідей на всі свої питання? Чому завжди доводиться домірковувати, домальовувати, добудовувати ланцюжки? Я ж не вченим працюю начебто, не філософом, навіть не детективом. Я — вбивця.

Чому ні мої високолобі шефи, ні надприродний надчутливий до світу напарник досі не можуть усвідомити цей факт і постійно завалюють мене своїми загадками?

Док мовчки чекав. Жарох давно б уже обірвав мої думки якимсь їдким зауваженням та відправив на завдання… або до біса. Док вигідно відрізнявся від Жароха. Принаймні зараз дуже старався вигідно відрізнитися. Я був потрібен йому.

— А можна ще питання не по темі? — знахабнів я.

— Валяй! — дозволив Док.

Це було слово з мого лексикону. Певно, він давно передбачив ситуацію, в якій я йому знадоблюся і добре підготувався, підлаштувався до мене.

— Бородатий дядько, який сьогодні грав у великого боса, він хто?

— А він і є великий бос.

— А конкретніше можна?

— Можна. Тобі знайоме прізвисько «Князь»?

Цього я не чекав. Ясна річ, це прізвисько було мені знайоме. Я пам’ятав його з дитинства. Князь був головним серед головних. Керівником керівників. Ідеологом, батьком, шефом і наставником усієї Контори. Мені він завжди здавався легендою. Чомусь уявляв, як усі наші шефи збираються разом, видають черговий наказ, чи як там воно у нас називається, і підписують: «Князь». Князь здавався мені простим уособленням злагодженості дій керівництва. Не в останню чергу через те, що ніхто не міг його виразно описати.

Чомусь описи цієї особи, надані різними людьми, які нібито бачили її, разюче різнилися.

— То он як він насправді виглядає, — не втримався від коментарю я.

— Ні, — посміхнувся Док, — він не так насправді виглядає. Хіба ти не помітив? Фальшива борода, перука, можливо, легкий мейк-ап для зміни кольору шкіри, контактні лінзи…

Він завжди виглядає по-різному. Якщо хтось із нас побачить його справжнє обличчя, навряд чи впізнає…

— Він параноїк? — здивувався я.

— Авжеж. Та справа не в цьому. Зміна зовнішності — це його хобі… примха… маленька слабкість, якщо хочеш. Він так грається, розважається. Просто розважається.

— Цікаво було б поглянути на його справжнє обличчя…

— Цікаво… Але не раджу… Хто його зна, що він може зробити, якщо хтось порушить правила його гри… О! — раптом вигукнув він. — Моя маршрутка!

Швидко підморгнув, розвернувся і дійсно побіг до дороги зупиняти маршрутку.