Олекса Довбуш. Оповідання [Авірон; Довбуш; Берестечко; З давнини; Троє Нарис з галицького життя; Перед дверима;Так мусило бути; Потомок Довбушів; За Юріштаном]

Коли польське духовенство, виєднавши собі в Римі ще одну прерогативу, торжествувало ще одну побіду над одвічним своїм ворогом — руським клером, отець Кралевич просто ставав невміняємим. Він тратив рівновагу й говорив тоді таке, що збори притихали, а отець декан затуляв вуха й кричав:

— Отче… Отче… Бійтеся Бога… Я нічого не чую, а вас прошу перестати…

— Не чуєте?.. Не чуєте? — кричав отець Кралевич і блискав очима по залі.— І ви, отці, не чуєте? І ви не бачите, як latini eppi et clerus[1] перетягають Русь до свого обряду, забирають наші деєцезії й нищать нас. В княжестві Руськім, де перед трьомастами літ ледве який один поляк ritus latini[2] знаходився, — що бачимо тепер? А вам се байдуже? З віків, а з тисяча сімсот чотирнадцятого року вони тільки й думають, як би й самих єпископів наших під моц свою підбити!.. Але нехай не перетягають струни!.. Бо та преденсія, боятися треба, як би вона нової схизми не породила. Або давньої не одновила…

— Що він говорить!.. Що він говорить! — в повнім одчаю віднянкався до громади отець декан. — Отче!.. Прошу вас… Ми всі єсьмо вірними синами католицької церкви, а тому — які там у нас іще поточні справи?..

Але отця Кралевича нелегко було позбавити слова, раз він його добився. Тим більше, що аудиторія слухала з тремтячою увагою. Мов заглядали в яку бездонну пропасть, що і солодко, і жутко.

Всім їм, оцим попикам, давалося взнаки «душохапство» римських колег. Правда, тут, у горах, це явище не було таким поширеним, але все ж наблюдалося і, головне, мало тенденцію рости. І тому те, що говорив отець Кралевич так сильно, так розумно і так одверто, — те все бродило десь у заляканих душах сільських попиків, тільки не у кожного ставало духу сказати о тім не лише на соборчику — Боже, спаси! — а навіть у приватній бесіді з приятелем за чаркою горілки.

Тому вони, оці отці духовні, так жадібно слухають, а навіть знаходиться один найсміливіший і несміло обзивається:

— Отець Кралевич правду говорут… Конституція тисяча сімсот сімнадцятого року всіх нас болит, що Річ Посполита викинула нас ніби з права і з усего…

— Так! — перериває отець Кралевич. — Так. Але чому ж ви не протестуєте? Чому не обстаєте за своїми правами?

Еге, мелькає не в одного… Ти, бачимо, протестував, але де опинився? І то ти вчений чоловік! А нас приставлять нігтем, та тільки юшечка побіжить. Хтось безнадійно махає рукою.

— Боротися?.. Як? Чим?.. Що можемо ми, малі люди, коли там, на верхах, розумніші нас та й то…

— Хіба ви то вже нічого й не значите? Делегацію до Риму! Щоби Рим знав, що на Русі — руський нарід живе. Що коли в тисяча триста сороковому році Русь піддавалася Казимирові Великому, то насамперед обварувала собі liberum exercitium ritus sui graeci![3] Що князь Острозький, русин, обстаючи за ці міста княжества Руського, хоч воно й до Польщі належало, виграв більше тридцяти баталій з Москвою… І то non nocebat bono Regniet religionis catholicae in Polonia!..[4] І «Проект»… Особливо «Проект на знищення Русі» показати!