Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

— А як же ваш брат? — нагадав отець Ральф, побоюючись, що його співбесідниця відхиляється від теми.

— Мій брат молодший за мене на двадцять років, тобто йому сорок п’ять. Ми з ним єдині й досі живі з усієї родини. Я його майже не знаю: він був іще малим дитинчам, коли я поїхала геть із Голвея. Тепер мій брат живе в Новій Зеландії, хоча, якщо він емігрував, щоб розбагатіти, це йому не вдалося. Та вчора ввечері, коли робітник із ферми приніс мені новину, що Артур Тевіот зібрав свої манатки і вшився геть, я раптом згадала про Педріка. Я лишилася сама, родини в мене немає, я старію. І мені подумалося, що Педрік — чоловік досвідчений, який знається на землі, але не має засобів, щоб придбати собі землю. І я подумала — а чому б не написати йому і не попросити його приїхати сюди разом зі своїми синами? Коли я помру, він успадкує Дрогеду й «Мікар лімітед», оскільки Педрік — мій єдиний живий родич, ближчий за двоюрідних братів та сестер, що лишилися в Ірландії.

Вона всміхнулася.

— А навіщо мені чекати, правда ж? Це було б дурістю з мого боку. Нехай він приїздить тепер, а не згодом, призвичаюється мати справу з вівцями, випасати їх на чорноземних долинах, бо тутешнє вівчарство, я впевнена, відрізняється від новозеландського. А коли мене не стане, він заступить на моє місце без найменших докорів сумління.

Нахиливши голову, Мері Карсон упритул глянула на отця Ральфа.

— Дивно, чому ви раніш про це не подумали, — зауважив він.

— Та ні, я думала. Але донедавна мені здавалося, що тільки й бракує тут зграї стерв’ятників, які нетерпляче чекатимуть, доки я вріжу дуба. Одначе останнім часом я відчуваю, що день, коли я піду на той світ, набагато ближчий, аніж мені раніш здавалося, і тому мені думається, що…. Як би це сказати… Було б краще, якби мене оточували люди, рідні мені своєю плоттю та кров’ю.

— А що сталося? Вам здається, що ви захворіли? — швидко спитав священик із непідробною тривогою в очах.

Мері Карсон стенула плечима.

— Я почуваюся прекрасно. Однак коли тобі виповнюється шістдесят п’ять, у цьому є щось зловісне. Раптом починаєш розуміти, що старість — не те, що колись має прийти. Вона вже тут.

— Я розумію. Ви маєте рацію. Вам справді буде приємно чути голоси родичів у вашому домі.

— Е, ні, вони тут не житимуть, — заперечила вона. — Вони мешкатимуть у будинку головного скотаря, розташованому в нижній течії річки, подалі від мене. Я не люблю дітей та їхні голоси.