Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— Але й згоди своєї не дам, — жорстко відрізав герцоґ. — І взагалі, нам більше нема про що розмовляти. Я знати вас не хочу.
З цими словами він повернувся до Філіпа спиною і так само швидко, пружною ходою пішов геть від сина. Слуги з факелами та особисті охоронці подалися слідом за своїм паном, проте більшість дворян з герцоґового почту і обидва превелебних отця залишилися на мосту в товаристві Філіпа та його друзів.
Якийсь час усі мовчали, ніхто не наважувався заговорити першим. Філіп стояв непорушно, в сумовитій задумливості дивлячись собі під ноги, аж це хтось поклав руку йому на плече. Він здригнувся від несподіванки, підвів очі й побачив перед собою молодого прелата.
— Дозвольте представитися, монсеньйоре, — промовив той з виразним акцентом, що видавав у ньому уродженця Рима. — Я Марк де Філіппо, нещодавно призначений молодшим вікарієм тулузької архієпархії.
— Дуже мило, — дещо неуважно відповів Філіп. — Радий з вами познайомитися, превелебний отче.
— Я б не хотів, щоб ви називали мене „отче“, — сказав вікарій.
Дивні нотки, що пролунали в його голосі, і прізвище, утворене від особистого імені[11], що зазвичай свідчило про незаконнонародженість, примусили Філіпа пильніше придивитися до молодого прелата. У нього було темне волосся і трохи засмагла шкіра — але лінія рота, форма носа, контур підборіддя, розріз широко розставлених небесно-синіх очей та деякі інші риси безсумнівно виказували родинну схожість.
— Кажуть, що я не єдиний син, від якого відмовився мій батько, — промовив приголомшений Філіп. — Я чув, що ще до першого шлюбу в нього був роман…
— Лоґічним наслідком якого стало моє народження, — незворушно підтвердив вікарій. — Але про це краще поговорити десь в іншому місці.
— Так, звісно, — сказав Філіп, опанувавши себе. — Зараз я повертаюся до замку мого друга, Ернана де Шатоф’єра. Якщо ви не заперечуєте, ми можемо поїхати разом.
Вікарій згідно кивнув:
— Мабуть, так я і вчиню. Все одно робити мені тут нічого. Я вже виконав необхідну формальність, представився панові герцоґу, як і належало, оскільки я буду курирувати ортезьку єпархію. — Він зробив коротку паузу. — Не скажу, що це була приємна для мене процедура, і я не бажаю залишитися тут на ніч.
— Тоді вирішено. Я певен, що мій друг буде радий такому гостеві. — Філіп трохи помовчав, потім додав: — Скільки себе пам’ятаю, я завжди мріяв мати брата, якого не соромився б, і зараз… Зараз я збентежений. У мене з’явилася надія…
— Гадаю, ми не розчаруємо один одного, — сказав молодий прелат. — Я цього певен.
У свій чотирнадцятий день народження Філіп став повнолітнім, зустрів своє перше кохання, знайшов єдинокровного брата і був вигнаний з батьківського дому. Той день був дуже багатий на події, і саме того дня скінчилося Філіпове дитинство.
Розділ VIII
Дон Філіп, герцоґ Аквітанський
Близько полудня 24 квітня 1452 року, тобто майже через сім років після описаних у попередньому розділі подій, крізь натовп на Головному майдані Тараскона впевнено прокладав собі дорогу, не надто переймаючись тим, що при своєму швидкому просуванні він знай збиває з ніг деяких роззяв, розкішно одягнений вершник на здоровенному вороному коні. Це був кремезний, геркулесової статури велет років двадцяти п’яти — тридцяти на вигляд, хоч насправді йому було лише двадцять. Його багате вбрання, горда й велична постава, невимушеність, безцеремонність і навіть зневажливість, з якими він ставився до простолюду на площі, незаперечно свідчили, що він вельми знатного та вельможного роду, а широкий білий плащ з чорним восьмипромінним хрестом тамплієрів вказував на його приналежність до лицарського ордену Храму Сіонського.
Слідом за вельможею-тамплієром їхав невисокий стрункий юнак, вочевидь, його супутник. Одягнений він був скромно й невибагливо, але зі смаком. Погляд його виказував деяку настороженість; він явно побоювався, що натовп, пропустивши тамплієра, знову зімкнеться перед ним, тому тримав напоготові шпагу, що трохи додавало йому впевненості.
Незабаром обидва вершники перетнули майдан і зупинилися перед брамою внутрішнього фортечного муру, за яким знаходився герцоґський палац.
— Чого бажає превелебний пан лицар? — шанобливо спитався старий слуга, що тієї ж миті, наче з-під землі, вигулькнув перед ними.
Велет спритно зіскочив з коня. Услід за ним, уклавши шпагу в піхви, спішився і його супутник. Їхніх коней за знаком слуги підхопили за поводи конюхи.
— Не називай мене превелебним, люб’язний Еміліо, — промовив лицар у відповідь, і його густо засмагле обличчя осяяла промениста усмішка. — Плюнь на плащ і краще придивися до мене. Невже я так змінився?
[11] Marco de Filippo. Нагадаємо, що Filippo — ґалльська (і італійська) вимова імені Філіп.