Сергій розплющив очі і посміхнувся від всеохоплюючої радості буття, дзвінкого відчуття здоров’я і сили. Якусь хвилину він дивився в обличчя людини, що схилилася над ним, і нарешті весело розсміявся:
— Це ви, Олексію Платоновичу? Та вас просто не впізнати. Де ж ваші борода і вуса?
— А на біса вони мені? — задоволено погладив засмаглу виголену щоку Курганов. — Сьогодні я вперше пробіг одинадцять пу без відпочинку. На нашу міру це — не менше десяти кілометрів. Уявляєте? Чи личить же мені, такому хвацькому спортсмену, бути бородатим?
— Але ж борода і вуса у вас тут почорніли, а це було так красиво!
— Бронза м’язів — краща краса для молоді, пам’ятаєте? — перефразував Маяковського академік. — А я тепер з кожним днем молодшаю. М’язи у мене — ого! Та я зараз вам на кулаках доведу, лежню нещасний!
Олексій Платонович кинувся на Сергія, той пружиною скочив з ліжка, і обидва в шаленому боксі вибігли з палатки.
— Егей! Фізкульт-привіт! — донісся з сусідньої палатки голос діда Юрія. — Доброго ранку!
— В здоровому тілі — здоровий дух. Привіт курортникам! — вигукнув своє щоденне ранкове привітання доктор Петровський, і весь табір астронавтів сповнився гамором і рухом. Один за одним побігли земляни широкою алеєю, яка спускалася до озера.
Дзвінкі голоси бігунів перекликалися з гучною луною в могутніх гілках п’ятдесятиметрових плодових дерев, непокоїли численних пернатих.
Стояла тиха пора зміни світил над Сергусом-1. Одне велике, вдвічі більше земного, сонце вже сідало за вечірній пруг, друге — невелике і голубе — підіймалося вгору на протилежному небосхилі. Легенький вітерець ледве ворушив яскраво-червоне кругле листя рослин навколо невеличкого озера, в якому холодним кипінням шумувала прозора волога.
Олексій Платонович, обігнавши Сергія, першим підбіг до невисокої круглої тумби на березі озера, плигнув на неї і нахилив корпус до води. В ту ж мить у тумбі пролунав дзвінкий удар, і тіло академіка стрімко полетіло вгору. Зробивши кілька сальто, Курганов з силою врізався в янтарну вологу озера. Високо в повітря знявся шипучий фонтан рідини і газів. Курганов зникав майже хвилину під водою, потім корком злетів на поверхню і, голосно скрикуючи від радісної свіжості, поплив до берега.
— Оце так водиця! — задоволено мружачись, ліг на пісок Олексій Платонович. — Мов жива вода з старовинної казки: кожен, хто в ній скупається, стає молодшим і здоровішим.
За хвилину поряд з академіком, підставляючи боки під голубе проміння нового світила, розташувалася група астронавтів.
— Ваша правда, Олексію Платоновичу, — сказав, пригладжуючи мокре волосся, головний хімік Радченко, — волога дійсно чудова. Ось уже другий місяць, як ми тут, я придивляюся до її властивостей. Найцікавіше те, що ця «вода» — летюча, шумує, як перекис водню, і в той же час вона важча від нашої води. Великий процент солей, але прозорість — разюча. Важко повірити, але все це — результат штучних змін ґрунтів і вод, проведених сергусіянами. Адже в цій «воді» — жодного мікроорганізму. Це можна віднести лише за рахунок особливої радіоактивної еманації солей, створених з заданими властивостями. На Землі нема ні таких мінералів, ні таких рідин у вільному стані. А який смак цієї вологи — вино!
— Головне те, — простягнув руку до озера і набрав у жменю кипучої вологи Курганов, — що завдяки цьому озеру і голубому сонцю я вже забув про мої вісімдесят років. Як хочете, а я зараз почуваю себе краще, ніж колись у мої двадцять літ.
— Що ж тоді нам, молодим, говорити? — сказав, дзвінко ляпаючи Сергія по спині, дід Юрій. — Ми з тобою, онученьку, майже до дитячого віку тут помолодшали. Тож хай нам буде дозволено і поборюкатися, мов першокласникам. Ану, захищайся, слабосилий потомок!
— Це я — слабосилий? — вигукнув Сергій, кидаючи діда Юрія звичним прийомом борця через голову. — Ну, що, шановний предок, впевнилися ви в нездоланності потомків?
— Це ще не все, — сміючись, продовжував нападати на онука дід. — На лопатки треба. На лопатки!
— Ай справді, — з захватом стежачи за борюканням Чуєвих, мовив Добробас. — У всіх тут настрій створюється майже хлоп’ячий: хочеться лазити по деревах, плигати з скакалкою, кричати або співати.
— Хотів би я бачити, — ущипливо примружився Петровський, — як мій поважний колега, вісімдесятирічний академік Курганов плигає з скакалкою. Зняти б отаку чудасію на плівку і на Землю правнукам послати!
— А що? — відповів Курганов. — Я й вас ще навчу, Юрію Олексійовичу. Ви подумайте: наймолодшим з сім’ї Леїв, онукам нашого друга Дуга, — Лан і Дафру по вісімнадцять років, їх батькові Гіфру Лею — двісті сорок, а дідові — Дугу Лею — близько п’ятисот. А ви ж бачили, як цей майже п’ятсотрічний дідуган виходить з штопора на своєму літальному апараті або бігає? На цій планеті не роки відіграють роль, а схильності й характер.
— Всі ми перед сергусіянами майже діти, — сказав Новиков. — За віком і за історичним розвитком взагалі. Все — як у якійсь чудовій казці. От як ще я зустрінусь з своїм батьком, тоді в будь-яке чудо, створене сергусіянами, без застережень буду вірити.
— Та вже й до зустрічі небагато залишилося, — приліг до друзів Петровський. — А секрет незвичайного довголіття сергусіян, по-моєму, тепер уже майже ясний. Він полягає в могутній іонізації всієї атмосфери Сергуса-один негативними іонами. У нас, на Землі, в високогірних районах Абхазії немало людей і раніше жило до півтораста років. Тепер там загальна тривалість життя людини піднялася до двохсот років. Цим люди зобов’язані піднесенню життєвого рівня і високій іонізації повітря. В одному кубічному сантиметрі ми там знаходили до двадцяти тисяч негативних іонів, а в квартирах промислових центрів ще зовсім недавно містилося всього сорок-п’ятдесят життєдайних молекул.
