Джури-характерники
- Автор: Рутківський Володимир Григорович
- Серия: Джури #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-93-1
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Джури-характерники». Краткое содержание книги:
У романі з’являється ще один відчайдушний герой — маленький характерник Телесик зі своєю дитячою ватагою.
А небезпека й надалі чигає на кожному кроці…
— Ого, — сказав Грицик і зліз із даху. — А ти не жартуєш?
— Тут, хлопці, не до жартів, — відказав Швайка.
Нараз він втягнув носом повітря і повернувся до вогнища, над яким парував казанок.
— Та розповідай же! — нетерпеливився Грицик.
— Потім, — відказав Швайка. — Я ж тільки зараз згадав, що майже добу в роті й ріски не мав!
Навіть тітка Мокрина визнала, що такий смачний куліш скуштуєш не щодня. Тож товариство заговорило тільки тоді, коли ложки зашкребли по днищу казана. Вони всілися під грушею і Швайка почав свою оповідь.
— От же й звір! — вилаяв Демко Зарембу. — Попадеться він у мої руки. А що з Грабенчуком?
— Не знаю, — відказав Швайка. — Сподіваюся, він лишився живий. А як ні — то ніколи собі не прощу.
— А що ти міг зробити? — сказав Демко. — Їх же, сам кажеш, ціле військо…
— Не у війську річ, — урвав його Санько. — Швайка, мабуть, боявся, що за нього вступиться Леміш зі своїми людьми, і тоді таке почнеться!
Швайка промовчав. Лише люто покрутив головою.
— Оце та-а-ак, — сказав Грицик, — просто хоч бери та й проси Кобильського знову повернутися.
— Облиш, — скривився Швайка. — Тепер нам не поможе й десять Кобильських. Тут, хлопці, треба або втікати цілими селами світ за очі, або щось придумати.
— О, я знаю! — подав голос Демко. — Треба зробити так, щоб того пана чорти забрали.
— Ти що — збираєшся його підстрелити? — поціка вився Грицик.
— А хоч би й так.
— Ні, так не вийде, — заперечив Грицик. — Його смерть може нам вилізти боком.
— Нічого не вилізе, — вперто обстоював своє Демко. — Ми після цього знову подамося в плавні, а там нас і дідько лисий не відшукає.
— А як бути з тими, хто лишиться тут? З Саньковою матір’ю, з твоєю Жданою, з її ріднею? Нас, може, й не знайдуть, а от на них відомстяться.
Якусь хвилю Демко розмірковував.
— Ти диви, — нарешті сказав він. — А я про це й не подумав… О, а що коли з нього, як з пана Кобильського, зняти штани? Саньку, ти зміг би знову прикинутись якимось великим цабе?
Тепер уже замислився Санько.
— Спробувати можна, — відказав він. — От тільки треба ще подумати, ким прикидатися.
— Великим князем литовським, — підказав Грицик. — Чи польським королем.
— А ти знаєш, які вони на вигляд? — втрутився Швайка.
— Ні, — визнав Грицик.
— То ж бо й воно. Ні, Санька ми залишимо на крайній випадок. А поки що треба придумати щось інше.
— Якби ж то знаття, що саме, — зітхнув Грицик.
— Думайте, хлопці, думайте, — попрохав Швайка. — Бо я не можу думати. У мені зараз кипить така лють, що нічого в голову не лізе, крім того, щоб відірвати йому голову.
— Татари, — нараз обізвався Санько.
— Що? — повернувся до нього Грицик.
— Татари, — повторив Санько і невдоволено скривився. — Чомусь перед очима лиш це одне слово крутиться. А чому — треба ще подумати. Зачекайте трішки…
— Татари, кажеш? — перепитав Грицик. Він наморщив чоло і втупився в землю.
Нараз обличчя його просвітліло.
— Хасан! — вигукнув він.
— Що? — не зрозумів Швайка.
— Хасан нам допоможе, ось що!
— Добра думка, — сказав Санько. — Я теж про це подумав. Тільки мені це не надто подобається…
Проте Грицика вже було не спинити. Він озирнувся, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, і почав:
— Отже, я пропоную таке…
Спочатку Швайка й слухати не хотів про те, що задумали хлопці. А тоді з безвиході махнув рукою і відвернувся. Схоже, іншого шляху у них не було.
За якусь годину Швайка з Демком уже їхали в татарський степ, а Грицик з Саньком — у протилежний бік — туди, де збирався вершити свої справи новий хазяїн цих місць — пан Заремба. Заярний заходився про щось гомоніти з воронівським старостою Байлемом, а Кривопичка з Одудом забрали до себе їхні родичі — адже хлопці не були тут понад три роки.
Пан Заремба навіть і в думках не мріяв, що його землі виявляться такі чудові. Розкішна паша, зелені пагорби, високе чисте небо — все це йому видавалося чи не раєм. Та найголовніше — цей рай належав йому, і тільки йому. І навіть згадувати страшно, скільки він набігався від королівського замку до палацу великого князя литовського, доки добився прав на все це. Правда, отой товстун Кобильський попереджав, що в цих краях розбишака сидить на розбишаці. Тому він, Заремба, звабив зо два десятки найбільших польських відчайдухів обіцянками ситого й веселого тутешнього життя. Решту, набрану з місцевих вайлуватих здорованів, пристрахав, що в разі непокори або втечі насамперед постраждають їхні родини. Тож нині під його рукою зібралося майже півтори сотні добірних шабель, і тепер йому сам біс не страшний. З ними він наведе в цьому краю лад, а тоді, зігнавши тутешніх хлопів, зведе такі хороми, які й самому королю не сором показувати. А починати доведеться з канчуків та паль. Атож, хочеш бути господарем — мусиш стати жорстоким. І що найголовніше — він відчув, що йому це подобалось. Подобалось, коли низько кланялися, подобалось, коли одним лише порухом брови він вирішував долю того чи іншого хлопа. Ні, він таки наведе тут лад! І не тільки серед тутешнього бидла, а й серед тих, кого Кобильський з деякого часу боявся більше від татарів. Він, Заремба, ще й досі пам’ятає, як тремтів Кобильський з безсилої люті, коли розповідав про тутешніх козаків та волхвів. Але він, Заремба, їх не боїться. Бо перед прибуттям сюди зустрівся зі своїми віслянськими волхвами і ті відібрали для нього кілька жовнірів, що непіддатливі до жодних навіювань.