Нація і революція
- Автор: Ярош Дмитро Анатолійович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Нація і революція». Краткое содержание книги:
В цій боротьбі перетворюючись на досвідченого провідника та політичного діяча. Красномовним доказом цього є ця книга.
Надзвичайно важливою частиною цієї книги є відповідь на запитання: що робити далі, як діяти і що є стратегічною метою нашої боротьби?
До збірки увійшли статті, об'єднані спільними темами українського національного руху й аналізу найболючіших проблем сучасної України.
Розраховано на молодих націоналістів, які формуватимуть наше майбутнє, і досвідчених політиків, які несуть відповідальність за сучасність.
Автор висловлює щиру подяку громадсько-політичним діячам Валентину Наливайченку і Володимиру Петровському за підтримку у виданні цієї книги. За їх допомогою націоналістичне слово гучно лунає на просторах нашої Вітчизни. Разом переможемо у боротьбі за Україну!
Закон не може ні ігнорувати, ні замінити, ні відмінити національну ідею – хіба що він свідомо твориться для нищення нації.
Закони творить кожне покоління – для себе, національна ідея – надбання цілої нації: вона належить усім “мертвим, живим і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні” (Т. Шевченко).
Національна ідея – генеральна мета нації, закон – лише засіб реалізації національної ідеї через юридичну норму, адекватну сучасним обставинам життя народу.
Національна ідея – категорія постійна, закон – категорія змінна.
Зміна закону – норма в державотворенні, зміна чи підміна національної ідеї – національний злочин.
Горе народові і державі, де закони влади суперечать національній ідеї.
Якщо закон суперечить національній ідеї, то це вже не закон, а інструкція для наглядачів і правила поведінки для рабів.
Громадянин чинить зло, якщо виконує закон, спрямований проти нації, держави, людяності.
Сутність нашої релігійної політики:
Ми виходимо з того, що юдеїв, християн і мусульман об’єднує спільна віра в єдиного Бога.
Ось, для прикладу, як це виражено в Корані (Сура 2,59 (62): “Воістину, ті, які увірували, і ті, хто навернулися в юдейство, і християни, і сабії, які увірували в Аллаха і в останній день і творили благе, – їм їх нагорода у Господа їх, немає над ними страху, і не будуть вони опечалені”. Аналогічні думки знаходимо і в Торі (Старому Завіті), і в Євангелії (Новому Завіті). Тому для справді віруючих людей різних віросповідань ніякого нездоланного провалля між цими релігіями насправді не існує. І саме це має бути головним і визначальним – наріжним каменем у наших і релігійних, і світських взаєминах. Інакше ми й надалі будемо заручниками різних надінтерпретацій і відвертих фальшувань Писання.
Кожна окрема традиційна релігія – це специфічна форма вираження цієї віри, у якій те ж саме Божественне Вчення про необхідність духовного і морального вдосконалення, людинотворення і людського співжиття за законами Бога виражається у різних, природних і доступних для людей окремих культур виявах. Кожна з цих релігій – це різні шляхи до однієї мети: до Бога. Шлях до Бога зближує і згуртовує людей – і в межах однієї релігії, і віруючих різних релігій. У позбавлених віри (безвірників), у противників віри в Бога (атеїстів) і в поверхово віруючих цей найпотужніший з усіх фактор єднання людей і народів відсутній.
Кожен обряд, культово-ритуальні та регулятивно-нормативні приписи кожної релігії – це не освячені Богом засоби розмежування людей, а допущені Богом специфічні особливості, які є неминучим результатом органічного поєднання єдиного віровчення з різними культурами. Використовувати ці відмінності для власного самозвеличення, для протиставлення релігій і для релігійного шовінізму – це гріх перед Богом і злочин перед людьми: не можна применшувати чи ігнорувати у віровченні божественне і абсолютизувати в ньому людське. У питаннях віри мудрість полягає не в тому, щоб помітити очевидне і вказати на відмінне, а в тому, щоб знаходити сутнісне і культивувати спільне.
Рух у протилежному напрямі – через нетерпимість до інших форм поклоніння тому ж єдиному Богу, через творення у своїй релігії різних течій, конфесій, сект тощо – це справа не Божа, а людська. За такого підходу запановують підозрілість, ненависть і розбрат, тоді стає ворогом кожен, хто вживає інше ім’я Бога, молиться рідною, а не чужою мовою, хреститься трьома, а не двома пальцями, має хрест не з трьома, а з одною поперечкою... І якою б палкою не була така віра, з яким би фанатизмом вона не утверджувалась, якою б щирою не була ненависть до іновірців і переконаність у своїй правоті, але правда одна: це шлях не до Бога, а від Бога.
У нас, християн, юдеїв та мусульман України, є і спільне, і відмінне. Якщо всі ми головним і визначальним у своїх взаєминах зробимо святе і спільне для нас божественне, якщо спільними зусиллями утвердимо в державі єдиного законного господаря – українську націю, якщо разом відстоїмо право кримських татарів на їхнє політичне самоутвердження в українській державі, якщо спільно дбатимемо про розбудову держави, влада в якій буде зацікавлена в єдності, а не, як досі, у розбраті своїх громадян, – то й житимемо у мирі і злагоді: нормальні люди в нормальній державі. “Нам усім тут вистачить місця”, – учив Степан Бандера. В іншому випадку ми приречені повторити, а можливо, і примножити помилки попередніх поколінь.
Хтось скаже: така релігійна гармонія – це утопія. Ні, це цілком досяжна річ, якщо не сплутувати Боже з людським, грішне – з праведним, а релігійне – з політичним.
Наше бачення участі націоналістів у владі:
Ми переконані, що єдиним шляхом розбудови Нації і Держави може бути тільки Національна Революція, здійснена силами всього українського народу під проводом Національного Революційного Ордену.
Проникнення націоналістів у табір влади слід розглядати як допоміжний чинник революції. Вони, у разі входження у владні структури, повинні і дальше діяти там у строгих рамках згідно “концепції участі націоналістичних партій у владних структурах”.
Концепція повинна базуватися на таких засадах:
• В органи влади член націоналістичної Організації йде не сам, а його за згодою посилає туди Організація.
• В своїй діяльності він підпорядковується рішенням Організації, яка його туди послала.
• Балотуючись кандидатом у депутати, не дає пустопорожніх обіцянок, а зобов’язується лише одне – боротися на всіх рівнях за утвердження державності української нації.
• Кожен член Організації, хто йде у владні структури, чітко усвідомлює, що це ворожа Україні і українцям державна система.
• Перебуваючи в представницьких органах влади, він не робить спроб еволюційним методом її реорганізувати, не скріплює цю антиукраїнську, антинародну систему влади, і тим самим допомагає ворогові розбудовувати “нічийну” державу, а сприяє Організації у підготовці до ліквідації цієї системи.
• Використовує своє депутатство для пропаганди української національної ідеї, ідеології українського націоналізму, програми Організації.
• Сприяє консолідації українських громад, прирощенню їхньої національної свідомості.
• Допомагає зорганізуватися українським громадам у боротьбі за свої законні права, проти антиукраїнських сил та сваволі державних чинуш.
• Постійно збирає необхідну для Організації політичну та ін. інформацію.
• Допомагає вирішувати фінансові та матеріальні проблеми Організації.
• Активно поборює усі спроби прийняття будь-яких рішень, що шкодять нації, суспільству і державності України.
• Ініціює прийняття рішень, які виходять з націоналістичної Програми.
• В очах громади, політикуму і людей влади, є постійним прикладом для наслідування для інших депутатів.
Відхід від цього положення: бунтарство, анархізм, самодурство, особистий кар’єризм та паразитування на націоналізмі, – вчинки які є кари гідні.
Наше трактування режиму внутрішньої окупації української нації:
Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80% населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя.
В Україні внутрішню окупацію здійснюють колишні московські окупанти та колонізатори, московська п’ята колона у вигляді різних “червоних” та “лівоцентристських” партій, п’ята колона західного демолібералізму у вигляді різних “центристських”, “правоцентристських”, “демократичних”, “національно- демократичних” і навіть “теж-націоналістичних” організацій, а всі вони обслуговують основного грабіжника й узурпатора влади – чужорідний і космополітичний транснаціональний олігархічний капітал кримінального походження.