Арсен

Дізнався таке.

Тато цієї великої родини, Яків Степанович, працює директором школи. Тепер, поки канікули, він займається облаштуванням у місцевому клубі невеличкого музею історії села.

— Він цим з юності захоплюється, — сказала Софія Михайлівна. — Вже назбирав цілий архів — і все на горищі пилом припадає. А там і старовинний одяг, і знаряддя праці, і документи. Ходив по всіх хатах, збирав різну старовину. Зараз люди такого не зберігають. Усі ремонти роблять, а старе викидають. Щоб усе було по-міському…

Мені аж у носі засвербіло, як у хорта, що нанюхав у норі лисицю!

— А від нашої родини там щось є? — з хвилюванням запитав я.

— Може, і є. Але я точно не знаю, — сказала Софія Михайлівна. — Він до всіх заходив. І всі щось давали.

— А можна мені подивитися? — обережно запитав я.

Софія Михайлівна з сумнівом похитала головою:

— Він туди нікого не допускає! Ось буде музей — тоді й подивишся.

Я кивнув. А про себе подумав, що на той архів варто поглянути. Можливо, в цьому допоможе Айрес? Треба з нею поговорити…

Коли я зазбирався додому, Айрес пішла мене проводити. А мала Нійолє лишилася гратися на подвір'ї з сестрами-близнючками.

Ми вийшли за хвіртку веселого подвір'я і пішли найдовшою дорогою вздовж ріки.

— Гарний у вас будинок! — ніяковіючи, сказав я, щоб не мовчати.

— Так, гарний, — підтвердила Айрес і додала: — І батьки у нас гарні.

— А ви як їх називаєте? — поцікавився я.

— «Татом» і «мамою». Ми ж у них від самого дитинства. Просто вони не приховують від нас правди. Але це не зменшує нашої поваги. Навпаки…

Ми трохи пройшлися мовчки. Потім я нарешті наважився спитати про архів.

— А ти часом не знаєш, чи є на тому горищі щось від нашої родини? Якісь речі чи папери? — запитав я.

— Можуть бути, — впевнено сказала Айрес. — Там купа всього. Все горище заставлене експонатами.

— А як би мені побачити ті експонати? — обережно запитав я.

— Не знаю… Тато туди нікого не пускає. Боїться, що все переплутається. Але якщо ти хочеш, я могла б тебе провести. Однак не тепер, а коли всі наші підуть до клубу чи ще кудись.

Я дуже зрадів такій пропозиції.

А ще я вагався — чи розповісти Айрес про свою вчорашню «зустріч» із привидом? І все ж наважився. Розповів.

— Ось бачиш, — сказала Айрес. — А ти не вірив!

— Я й далі не вірю, — відповів я. — Треба все довести з наукового погляду!

— Який ще «науковий погляд»? — обурилася Айрес. — Тато каже, що скоро через увесь цей прагматизм на землі не буде існувати жодної легенди! Нехай собі ходить тут цей привид! Кому мін заважає? Навпаки! Це ж круто: мати свою примару в селі! Чому вони мають бути лише в англійських чи французьких замках?! Чому — не тут? Це ж так незвичайно й цікаво! Одного разу до нас навіть журналісти приїздили!

Я не міг із цим не погодитися.

Звісно, таємничі історії мають право на існування. Але все ж я запевнив Айрес, що мушу хоча б дізнатися, через що в нашому селі з’явився цей привид, чого він хоче.