Генерали імперії
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4496-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Генерали імперії». Краткое содержание книги:
Але Москва на своєму затялась. Юдіна, що не виконав її повеління, суворо покарала, а до Батурина відрядила стольника Карандєєва. Із ще сердитішим повелінням: будь-що привезти у Москву Єфросинію — хоч п’яну, хоч тверезу, а щоб вона була в білокам’яній, і все тут!
Карандєєв висловив Самойловичу царське невдоволення: чому Єфросинія Дорошенко досі не в Москві?
І дещо підняв — бодай і краєчок — завіси, щодо його суперника.
— Цар держить Дорошенка в Москві в твоїх інтересах, гетьмане, — втовкмачував Самойловичу (гетьман слухав, покірно кивав головою, червоніючи, що якийсь стольник наказує йому, гетьману України, як своєму задрипаному стрільцеві). — Аби Дорошенко не учинив на Україні якогось заколоту і не відібрав у нього, вірного підніжка Москви, булаву і не затіяв у спілці з татарвою і турками боротьбу проти Росії, на яку він великий мастак! А тому не зрозуміло Москві, чому він, гетьман Самойлович, домагається перед царем повернення свого суперника в Україну.
Самойлович поспішно відповів:
— Передайте дякам у приказі і в першу чергу царю-батюшці, що я й не думав просити Москву, аби Дорошенка повернули в Україну — боронь мене Боже од такого хибного кроку! То я, відповідаючи Дорошенкові на його слізні прохання допомогти у справі повернення в Україну, просто йому підігрував, що, мовляв, посприяю його поверненню. Я розумію, що Дорошенкові в Україні бути не можна — неодмінно проти царя затіє змову. Може, й у спілці з татарами, з якими у нього міцні зв’язки — аби відірвати Україну від Росії. Він такий. За Україну на все піде. Приятелів і однодумців у нього тут багацько і серед козаків, і серед старшини. Та й серед поспільства. І чернь за ним піде. Тож місце Дорошенку в Москві, під наглядом стрільців. Хай дякує цареві, що той хоч життя йому зберіг. І тримає його в столиці, наче й справді свого гостя.
Через Карандєєва гетьман передав у Москву всі листи, які він останнім часом отримав від Дорошенка — хай вивчають їх і знають, з ким мають справу. Та Дорошенко з самим дідьком укладе угоду, аби зробити Україну вільною і незалежною, а не тільки з татарвою.
Хоча… Самойлович у душі теж був не проти цього — щоб бути гетьманом не на побігеньках у московитів, а незалежної держави, як то й годиться бути главі уряду. Та й не ворог він Україні. Але… Ситуація так складається нещасливо для бідної України. А воно ж і гетьманом хочеться бути, і Москві треба годити. Інакше булаву в один мент утратиш, як утратив її Дорошенко. Бо коли б не ставав з Москвою на прю, то й досі був би гетьманом. Тож Самойлович служив Москві не так з переконань (та і які переконання, щоб з Москвою? Хіба він запроданець?), як підкоряючись тій силі, яка, власне, й зробила його гетьманом. Мусив білокам’яній віддячувати вірною службою. Старався. З безвиході. А що мав робити — непокірних Москва не потерпить.
Бідний Самойлович, він навіть і не підозрював, що його чекає ще гірше вигнання, яке спіткало Дорошенка, бо Москва, якій він так вірнопіддано служив, вчинить з ним ще крутіше і зовсім уже підло…
Хоч Дорошенка й утримували в Москві ніби ж на всьому готовому (принаймні такі чутки ширили серед приїжджих України: «Ви тільки подивіться, ваш Дорошенко в самому Кремлі живе, по сусідству з царем — якої ще трясці йому треба? То він сам не хоче в Україну повертатися»), насправді ж вся «турбота» про нього була для чужих вух, гетьман мусив сушити голову, як самому прохарчуватися та ще й нагодувати людей, що були з ним.
На той час його вже переселили з Кремля (після скарг, що кремлівська приказна ізба непридатна для житла) у Великий Посад, в будинок якогось Білібіна. І там, як він скаржився, його, «гостя і радника царя», посадили під варту. Охорона дратувала. Сотник і сім стрільців ревно стерегли гетьмана вдень і вночі, наглядаючи за кожним його кроком. І що взагалі поводяться з ним брутально… Врешті, в думних дяків урвався терпець, і тоді з’явився дивний царський указ: виділити для охорони Пйотра Дорошенкі нових, більш достойних стрільців, але числом не сім, а — дванадцять. Їм заборонялося будь-кого пускати в двір, де жив Дорошенко, особливо торгівців тютюном та горілкою (у дворі був якийсь склад з горілкою й тютюном), але постоялець і на цей караул поскаржився, що він не дає йому спати своїм криком та галасом, а тому «нема зовсім спокою, справжня неволя». Заодно царський гість скаржився дякам, що не може навіть сам прохарчуватися, не кажучи вже про челядь. Прохав дати корм на 5 коней і на 3 челядників, а всього у нього було 13 коней, а ось пасти їх не було де.