Світанок

— А що це все означає? Ти що, намагаєшся сказати, я все вигадала?

— Щоб применшити мою провину. Белло, я не можу не зважати на очевидні речі. І не можу забувати, як ти завжди намагаєшся виправдати мене, коли я накою помилок.

Я твердо взяла його за підборіддя й нахилилася так близько, що обличчя наші завмерли в кількох дюймах[7] одне від одного.

— А тепер послухай мене, Едварде Каллен. Я нічого не вдавала заради тебе, ясно тобі? Я навіть не здогадувалася, що тебе треба розраджувати, аж поки ти не затіяв усю цю розмову. Я ще ніколи в житті не почувалася такою щасливою — навіть тоді не була такою щасливою, коли збагнула, що ти кохаєш мене більше, ніж хочеш мене убити, чи того ранку, коли я прокинулася, а ти вперше чекав на мене… І навіть коли я почула твій голос у балетній залі… — (Едвард здригнувся на згадку про мою тісну сутичку з вурдалаком-мисливцем, але я не зупинялася). — Чи коли ти сказав «Так» на весіллі і я усвідомила, що якимсь дивом отримала тебе назавжди. Це найщасливіші мої спогади, а сьогоднішні почуття — найкращі з них. Отож тобі доведеться змиритися.

Він торкнувся зморшки в мене між бровами.

— А зараз я роблю тебе нещасливою. А цього я точно не хочу.

— Тоді сам не будь нещасливим. Бо з усього, що сталося, тільки це неправильно.

Його погляд застиг, а тоді він глибоко зітхнув і кивнув.

— Ти маєш рацію. Минуле в минулому, і його не в моїй владі змінити. Який сенс моєму кепському гумору псувати тобі чудовий час? Я все зроблю, щоб ти була щасливою.

Деякий час я підозріло вивчала його обличчя, й нарешті він безхмарно усміхнувся.

— Все, тільки щоб я була щасливою?

Щойно я це сказала, у животі в мене знову забурчало.

— Ти голодна, — швидко мовив Едвард. Він вистрибнув із ліжка, здіймаючи хмару пір’я. А мені це дещо нагадало.

— Отож. І з якого дива ти вирішив подерти подушки Есме? — спитала я, сідаючи в ліжку та струшуючи з себе пух.

Він уже встиг натягнути вільні штани-хакі та стояв біля дверей, куйовдячи волосся, щоб і собі витрусити кілька пір’їнок.

— Не певен, що вчора я взагалі що-небудь вирішував, — пробурмотів він. — Пощастило, що мені попалася подушка, а не ти, — він зробив глибокий вдих, а тоді похитав головою, наче намагався відігнати чорні думки. Цілком щира усмішка розквітла на його обличчі, але я була певна, що ця усмішка вартувала йому неабияких зусиль.

Я обережно сповзла з ліжка і ще раз потягнулася — тепер біль у м’язах та синцях став відчутнішим. Краєм вуха я почула, як Едвард затамував подих. Він відвернувся, так стиснувши кулаки, що кісточки побіліли.

— Невже я маю такий жахливий вигляд? — спитала я, намагаючись додати в голос легковажності. Едвард знову дихав рівно, проте так і не обернувся до мене, певно, щоб приховати вираз обличчя. Я вирушила у ванну, аби переконатися на власні очі.