Земля (збірник)

– Я виджу. Мама білили й забули заховати полотно. Та що таке?

– А тепер дивися! Кусень від бурдея направо відділений багнистою левадою, де все застрягають коні возом, як вивозять скошений той рогіз; тепер гуляє там шматами легка імла, на крок звідти лежить панський лісок. Він тепер дрімає, видиш?

– Чому б не видів? – спитав на те зчудовано на її дивні допити. – Я його щодня бачу, я маю його щодня перед очима. Лісок веселий, мов хлопець.

– Так, веселий, як хлопець! – повторила майже механічно. – Але тепер, Михайле, дивися! Видиш ти «сусідній» ліс, що чепить позаду багнистої левади межи бурдеєм і веселим хлопчиськом? Таємний і страшний, видиш ти? Він віддалений добрий кусень від вашого бурдея; ти се знаєш, Михайле, се «сусідній» ліс! – додала, чудно зворушена, майже нетерпеливо, і в її голосі пробився несказанний біль, і мов слізьми затремтіло.

– Перед тим лісом, хоч він невеликий, боюся я все страшенно. Вднину й вечором, Михайле. Не можу туди переходити, щоб не прискорити кроків. Мене тягне туди й жене звідти. Мені на плач збирається, коли побачуся там сама… Я страшенно боюся… дерева такі темні… воно так страшно… я не знаю… я не знаю…

Вона говорила, перехилившися легко вперед. Широко отворені, майже витріщені очі від того лісу не зводячи, неначе мала візію[78], держалась одною рукою його і, здавалося, була всіма змислами[79] там, у далечині, коло згаданого лісу.

– Все… воно мені… так… коли… я там… – говорила розірвано й боязко. – Коли дивлюсь… туди. А… нині… де воно так ясно… дивися… як ясно… напрочуд… ясно… Звідти іде щось!! – скричала нараз несамовито в дикім переляку. – На тебе й на мене!..

Кинулася до нього судорожно і, мов ослонюючи його, обхопилась його бурливо руками і притиснулася лицем до нього. Слід за тим попала в конвульсивний плач, що його приводить із собою лиш несподіваний, несамовитий перестрах.

Майже в тій самій хвилі обвів і він її руками. Його пройняло холодом, волосся стануло йому дубом. Тримав її міцно, притиснувши до себе, і витріщився гострим поглядом в указаний напрям. Він не боявся і не бачив нічого. Його бурдей, до якого мав небавом вертатися, лежав спокоєм повитий і справді, мов скулена старенька в намітці, ослонений ззаду густою деревиною, а там далі, направо, за багнистою левадою, на тлі, де здіймалися легкі прозорі імли й неначе на границі другого села, лежав сам для себе «сусідський» ліс. Чужий, невеличкий і лиш рідко побережниками звідуваний. Неначе добро без властителя, де кождий міг ограбувати дерево й доволі часто ограбував, так лежав він.

Він знав його аж надто добре. Зрубував там у нім часом сухе гілля, кілля до плота й переводив не одну ніч в його глибині. Але тепер не бачив нічого. Йому й не впало там нічого в очі. Ні вднину, ні вночі, і вона мала, певно, лиш пустий привид.

– Ти дівчина, – успокоював її рівним голосом, але наглий переполох, який перейшов від неї на нього, дзвенів ще й у його голосі, – і тому боїшся! Перехрестися! Бог з нами, і я проведу тебе аж додому. Там нема нічого, і тобі лиш щось привиділося. То була мряка.