Вероніка вирішує померти
- Автор: Коэльо Пауло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Національний книжковий проект
- ISBN: 978-966-339-846-4
- Переводчик: Виктор Евгеньевич Морозов
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вероніка вирішує померти». Краткое содержание книги:
Вона пригадала собі, що, коли Вероніка ввійшла до їдальні, в очах її був страх.
Страх. Вероніка могла відчувати невпевненість, сором, нерішучість, ніяковість, але — страх? Боятися можна серйозної небезпеки — розлюченого звіра, озброєного нападника, землетрусу — але ж не гурту людей у їдальні.
«Ось такі ми, людські істоти, — подумала вона. — Страх замінив нам майже всі інші емоції».
Марі добре знала, що має на увазі, бо це й привело її до Віллету: приступи паніки.
У себе в кімнаті Марі зібрала цілу бібліотеку зі статей на цю тему. Тепер про такі речі говорять відверто: нещодавно вона дивилася німецьку телепрограму, в якій люди обговорювали свої проблеми, й там наводилися дані про те, що значний відсоток населення страждає від приступів паніки, хоча й більшість намагається приховати симптоми, побоюючись, що їх вважатимуть божевільними.
Але тоді, коли в неї стався перший приступ, про це ще не говорив ніхто.
«То було пекло. Справжнісіньке пекло», — подумала вона, запалюючи наступну сигарету.
Піаніно не затихало; здавалося, Вероніка зарядилася грати всю ніч.
На багатьох пацієнтів вплинула поява в лікарні цієї дівчини, — на Марі теж. Спочатку вона намагалась її уникати, щоб не будити в ній жагу до життя; раз рятунку нема, хай уже краще воліє вмерти. Доктор Іґор дав усім зрозуміти, що, незважаючи на щоденні уколи, її стан помітно погіршуватиметься, бо допомогти їй неможливо.
Хворі зрозуміли й трималися осторонь від приреченої дівчини. Проте, невідомо з яких причин, Вероніка почала боротися за життя, підтримуючи ближчі стосунки тільки з двома особами — Зедкою, котра завтра виписувалась і, зрештою, була доволі мовчазна, та Едуардом.
Марі хотіла переговорити з Едуардом; він завжди прислухався до її слів. Невже він не розуміє, що втягує Вероніку назад у цей світ, а це найгірша послуга для того, хто не має надії на порятунок?
У тисячний раз обмірковувала, як пояснити йому цю ситуацію, бо боялася, що викличе в ньому почуття провини, а цього не можна було допустити. Марі подумала й вирішила, що все має йти природним шляхом. Вона вже не юрист і не хоче бути поганим прикладом, запроваджуючи нові правила поведінки там, де панує анархія.
Поява цієї дівчини зачепила за живе не її одну, і дехто був готовий переосмислити власне життя. На одній із зустрічей «Братства» хтось навіть брався з’ясувати, що відбувається. Досі-бо у Віллеті помирали або зненацька, так що й задуматись було ніколи, або ж після тривалої хвороби, коли смерть сприймалась як порятунок.
З цією дівчиною все, однак, було значно драматичніше, — адже вона така молода й тепер знову хоче жити, — хоч усі знали, що це неможливо. Дехто запитував себе: «А що, якби це трапилося зі мною? Я маю нагоду жити повноцінно. На що я її витрачаю?»
Були й такі, що не займалися пошуками відповіді; вони вже давно опустили руки й існували тепер у світі, в якому немає ні життя ні смерті, ні часу ні простору. Інші, однак, серйозно замислились, і Марі була однією з них.
Вероніка на мить перестала грати й побачила в саду Марі. Такий холод, а на ній — тільки легенька куртка? Їй що, життя не дороге?
«Ні, це ж я хотіла вмерти».
Знову торкнулася клавішів. В останні дні свого життя вона нарешті здійснила найбільшу свою мрію: віддалася музиці серцем і душею, грала, скільки хотіла й коли хотіла. Не мало значення, що публіка її складалася з одного-єдиного шизофреніка; він розумів її музику, і це було найголовніше.
Марі ніколи не спадало на думку накласти на себе руки. Якраз навпаки, п’ять років тому, в тому самому кінотеатрі, в якому побувала нині, вона приголомшено дивилася фільм про злиденне життя в Сальвадорі й думала, наскільки важливим є її власне. Тепер — коли діти її вже повиростали й почали працювати — вона покине свою нудну, одноманітну адвокатську працю і присвятить себе роботі в якійсь гуманітарній організації. Ширилися чутки про громадянську війну, але Марі в них не вірила. Ні, наприкінці двадцятого століття Європейське Співтовариство нізащо не дозволить, аби на їхніх кордонах вибухла нова війна.
На протилежному боці земної кулі не бракувало, одначе, трагедій, і однією з них була трагедія Сальвадору, де напівголодні діти жили на вулицях і займалися проституцією.
— Який жах, — сказала вона своєму чоловікові, котрий сидів поруч.
Той кивнув головою.
Марі постійно відкладала своє рішення, але, можливо, саме тепер настав час поговорити про це з чоловіком. Вони досягли в житті всього, що могли, — мали дім, роботу, гарних дітей, достатній комфорт, можливість культурного відпочинку. Чому б тепер не зробити щось для інших? Марі мала контакти з Червоним Хрестом і знала, що в багатьох кутках світу завжди потрібні добровольці.