Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0666-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози». Краткое содержание книги:
Світ — це система сфер. Представники соціального дна і люди зовні пристойні, зазнаючи химерних взаємопоєднань і відторгнень, усвідомлюють сакраментальну істину: «Одне лише в нашій волі — любити чи ненавидіти, а вибір має зробити кожен сам».
Для широкого загалу.
Саме така компанія вступила до Євиної хатки і, побачивши його в ліжку, а ще й без штанів і поверх постелі, зчудувалася.
— Це ти шо, значить, те, як воно, коли шо? Нє, може, еге ж, воно сказать, конешно, шо? — сказав Каша і закліпав укритими пархами віями.
Інші мовчали, бо Каша й так багато сказав.
— Да, братва, — прорік Єва. — Приходить мені капець! Я це почуствував.
— Брось дурить, — сказав Обертас, помигуючи цілком білими віями.
— Сказала Адама, — проторохтів Партизан, — шо ти той. То ми шось собразили трошки на кобилячі вошки, га?
І він заіржав, показуючи коли не кобилячі, то жереб’ячі зуби.
— Я, хлопці, своє вже від’їв і відпив, — упокорено сказав Єва. — І я уже вам не компан.
— Те, як воно, знаш, мо’, кажу, слиш, знать — нє? — сказав Каша.
— Брось дуріть, — мовив Обертас, помигуючи білястими віями. — Зара смикнем, трохи закусону — як рукой зніме.
— А я в своєї гадюки баночку меду вкрав, — солодко мовив Партизан. — Конешно, поверещить на весь тарарам, але ми горше переживали. А тебе на ноги поставим.
— Не поставите, — печально сказав Єва і сипушним голосом, вряди-годи задихаючись, оповів про сигнала, якого почув цієї ночі і що було ударів рівно три, отже, зразу втямив, що й до чого, а це значить, що прийшов йому капець. Але він радий, сказав Єва, що вони надійшли, бо так йому буде веселіш.
— Гуляйте, хлопці, а я подивлюсь, — сказав Єва. — А на мене не убращайте уніманія, бо я хоч немало з вами випив, а вже не ваш. Пойняли мене, пацани?
І «пацани», а їм було не менше як сорок (це Партизан), і сорок п’ять (це Обонко, чи Обертас), і під п’ятдесятку (це Каша), на хвилю позавмирали, оглядаючи свого компана: Обертас — зі страхом, Каша — із хронічною недотумкуватістю в мигдалеподібних очах, а Партизан — із захопленням.
— І оце будеш лежать без штанів, а ми гулятимем? — неймовірно спитав.
— Нє, штани подаси, бо мені тяжко вставать, — там, на вішалці, — сказав Єва. — А то ще Адама прискочить.
— Адами можеш не стісняться, — категорично сказав Обонко-Обертас. — Бо в тебе там нічо вже нема.
— Нема, а шось є, — сказав без тіні усмішки Єва. — Це ми, сказать, проводи по мені устроїмо. Гуляйте, а я подивлюсь.
— Але ето какось нечесно, — химородно мовив Партизан.
— Може, воно, сказать, хотів те чи се, не знаю, все-таки, — сказав з натугою, аж обличчя почервоніло, Каша.
— Бросьте, пацани, випендрюватися, — мовив категорично Обертас. — Коли Єва не хоче, то так здєлаїм, як він хоче.
— Якого закусона приніс? — спитав Єва.
— Картошку вчорашню спер у старої, — виповів Обонко. — А Партизан гурочків на городі купив.
— І моркви, — гордо сказав Партизан, кидаючи Єві на ліжко штани. — Хороша морковка — вітаміни! Вона і од болєзнів хороша, це коли в кого не стоїть.
— Ги, ги, ги! — показав щербаті і зовсім не білі зуби Обертас. — Можеш не пить, а вкусить шось нада. Чи шось особенне хотів?
— Да, — мовив Єва. — Собачатинки… Оце, када б організували.
— Організуєм, — тоном пияка, який щедро обіцяє, але ніколи обіцянок не виконує, сказав Обонко-Обертас. — Но не січас, а коли дотянеш до ночі, бо січас не возьмеш. Да, ти у нас собакоїд!
— Я воно колись, наче, як це, фу! — сказав з обуренням Каша.
Єва знав, що Обертас бреше, бо він аж зовсім не обертас, щоб зловити пса, так само й інші друзяки. Тому печально зирнув у куток, де проглядала, наче ребра здохлого пса, дранка, і йому на мить здалося, що там прозирнув скелет ошкіреної собачої морди, який ніби й поглузував із нього.
І ніби на поклик видива відчинилися двері, і в них постав у всій своїй лисій величі Пшоно. І голова його злегка фосфорувала, хоча відтоді, коли Маруська облила його загадковим трійлом, минуло досить років. Більше світла, однак, лилося з розчинених дверей; можливо, від цього створювалося німбове осяяння над лисою Пшонячою головою, однак лице потемніло, лише полискували ошкірені зовсім так само, як у того привидного собаки між дранки, Пшонячі зуби.