Високий Мисливець
- Автор: Фріч Альберто Войтєх
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Олег Микитенко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Високий Мисливець». Краткое содержание книги:
Головний герой повісті — справедливий і хоробрий мисливець Караї Пуку, щирий друг індіанців, що борються проти пригноблювачів. В основу повісті покладено пригоди, які пережив сам автор.
— Ага! Так ви щодо спадщини з Палермо? — зрадів пан консул і зробився привітніший. — Вам треба було прийти раніше, бо ми вже з півроку як відіслали папери назад у посольство. Яка саме спадщина, я не знаю, але негайно повідомлю в посольство, що ми вас нарешті розшукали, і якщо вони не забаряться з відповіддю, то ми про все довідаємося тижнів за два. Такий час вам, мабуть, неважко буде зачекати.
Втім, консул припускав, що чекати, можливо, доведеться і місяць, а то іі довше. На це я відповів, що коли мені трапляться гарні чаплі, то за рік чи два я повернусь, отож хай він мені все приготує. На тому ми з ним чемно розпрощалися. Та не дійшов я ще й до дверей, як консул гукнув мене знову і сказав, що може запропонувати мені добру посаду. Мені посаду? Я трохи не зареготав. Однак він спитав, чи не згодився б я бути за слугу чи за провідника одному нашому вченому землякові — професору, який приїхав збирати жучків та різних звірят і хотів би дістатись аж за соляну пустелю, де водяться комахи, яких нема на побережжі. Консул не знав, про яку пустелю йдеться, але я його добре зрозумів. Тільки не міг збагнути, як про це дізнався той учений земляк. Ставати слугою у мене, звісно, не було охоти, але з цікавості погодився. Геть усі мої земляки, яких я знав, були вбогими людьми. Того з них, хто вмів читати, уже вважали вченою людиною. А тепер я міг познайомитися із справді вченим італійцем!
Не розповідатиму, як тяжко довелося мені з ним. Та я цього сподівався, тільки-но побачив синьйора Джованні після його повернення з подорожі, в яку він вирушав разом з Караї. І все ж таки я прожив з ним більше місяця. Через соляну пустелю ми не пішли, тільки наблизилися до неї і глянули скраєчку, на більше в мого земляка не вистачало хоробрості. Ми збирали всяких жуків і комашок, знімали шкури з упольованих звірів, а вечорами він розповідав мені про такі речі, які я міг би знати краще за нього, коли б тільки звертав на них увагу. І це зачепило мене за живе. Відтоді я дивлюся на диких тварин зовсім інакше і можу сам, як Караї, лежати кілька днів біля мурашника, стежачи за мурахами, або спостерігати звірів, які для мисливця не мають ніякісінької цінності. Я не тільки не застрелю даремне жодної тварини, а навіть не сполохаю, не налякаю, як бувало раніше, — просто так, для розваги. В лісі я більше не співаю і не галасую. Хай кажуть, що я вже не такий веселий, зате навколо я бачу стільки цікавого.
— Ну, а як же з вашою спадщиною? — перебив його Джуліус.
— Блискуче! Краще й не могло бути. Коли ми повернулися, консул привітав мене: справу про спадщину вже розглянуто і мене оголошено єдиним спадкоємцем.
— І скільки ж ви дістали?
— Я вже й не пам'ятаю добре. Це потягло чималі видатки: на оголошення про мій розшук, на гербові марки, на різні податки, на оплату послуг консульських та посольських чиновників, на проведення справи через міністерство і ще бозна на що. Консул усе ретельно підрахував, і вийшло, що спадщини на це не вистачає, отож я мусив ще й доплатити кількасот позо. Але мені подарували цей борг за те, що я супроводив свого земляка по Чако. Зате я позбувся небезпеки зробитися рибалкою, дістав зовсім безплатно звання єдиного спадкоємця і навчився багато чого корисного.
А щодо полювання на мавп, то слід зважати ще й на те, щоб банан у тикві був не переспілий. Інакше мавпа розчавила б його в руці і вирятувалася б. Я залишив свій банан — хай достигає — і знову став вільним. Але щось добре з того у мене все-таки лишилося, якщо не в жмені, то принаймні в черепку.
Ну, а тепер скажу, що я почув від того вченого чоловіка. Професор розповідав, що одні звірі розвинулися з інших, вони ставали все кмітливіші й досконаліші, аж поки не досягли найвищої досконалості в людині. Тільки людина має розум, бо в неї є мозок і розвинута нервова система, а тварини не думають — у них є лише чуття, рефлекси й успадковані інстинкти, хоч деякі з них досконало організовані, наприклад бджоли або мурахи.
Мисливці зачудовано слухали розповідь італійця, тільки в Караї на губах грала легка посмішка.
– А що, хіба неправда, Караї? — запитав Нене, трохи ображений недовірою Високого Мисливця.
— Правда, Нене, але те, що нарозповідав вам учений земляк, — дурниця, хоч цього і навчають у школах та й усі вважають за істину.
— Звідки ж тварини знають, що їм робити? Адже у них немає мови, немає ні шкіл, ані письма. Як вони можуть порозумітися між собою?