Худий

Мімі простягла мені назустріч обидві руки.

— Як це великодушно з твого боку, що ти мене пробачив. Ніку, ти завжди був незлопам'ятним. Не знаю, що це мене вкусило в понеділок.

— Пусте, — зауважив я.

Вона виглядала рум'янішою ніж звичайно, напружене обличчя робило її молодшою. Блакитні очі палали, а руки, які я тримав, були як лід. З усього відчувалося, що вона збуджена, але причину я не міг відгадати.

— Твоя дружина, — проказала вона, — теж виявилась такою доброю, що…

— Облиш це.

— Ніку, чим може загрожувати приховування чиєїсь причетності до вбивства?

— При бажанні того, хто приховував, можуть звинуватити як спільника, постфактумного спільника — є такий термін.

— Навіть якщо він потім змінив свою думку і все розповів? — Однаково. Але, як правило, цього не роблять.

Вона роззирнулася по кімнаті, наче вирішила пересвідчитись, що нікого нема поруч.

— Джулію Вулф убив Клайд. Я знайшла докази і сховала їх. Що тепер мені буде?

— Мабуть, нічого, хіба що вишпетять. Клайд був колись твоїм чоловіком, тобто ви з ним родичі, й жоден суд не звинуватить тебе у вигороджуванні злочинця, якщо, звичайно, не побачать у цьому іншої мети.

— А ти її бачиш? — нешвидко й неприязно спитала вона.

— Не знаю, — відказав я. — Як на мене, ти хотіла скористатися з доказів його вини, щоб при зустрічі здерти з нього гроші, але тепер дещо змусило тебе змінити плани.

Розчепіривши пальці з гострими нігтями, вона потяглася правицею до мого обличчя, ошкіривши міцно стулені зуби. Я схопив її за зап'ясток.

— Жінки геть розбосякувались нині, — зазначив я, намагаючись надати голосу смутку. — Я щойно від одної, яка пожбурила в чоловіка сковорідку.

Мімі посміхнулась самими губами:

— Ах ти негіднику! Завжди про мене найгіршої думки. Я відпустив її руки, й вона потерла занімілий зап'ясток.

— А хто це пожбурив сковорідку? — поцікавилась вона. — Я її знаю?

— Не Нора, якщо ти це мала на увазі. То як, заарештували вже Сіднея-Крістіана Келтермена-Йоргенсена?

— Що?

Її розгубленість була щирою, хоч саме це мене й здивувало.

— Йоргенсен — насправді Келтермен. Мусиш його пам'ятати. Я думав, тобі це відомо.

— Ти хочеш сказати, що той жахливий тип, який…

— Так.

— Я в це не повірю! — Вона підхопилася, заламуючи руки. — Ні! Ні! — Обличчя її скривилося від страху, голос зазвучав глухо, як у черевомовця. — Не повірю!

— Це не допоможе, — зауважив я.

Вона не слухала, ставши до мене спиною біля вікна.

— Там, навпроти готелю, сидять у машині двоє, дуже схожі на поліцейських шпиків, які чекають його, щоб…

Вона обернулася і різко спитала:

— Ти переконаний, що він Келтермен?

Переляк майже зійшов з її обличчя, голос став нормальний.

— Поліція переконана.

Ми лупились одне на одного, напружено розмірковуючи. Я подумав, що злякалася вона не того, що Йоргенсен убив Джулію Вулф чи що його можуть заарештувати, а іншого — що одруження на ній було лише кроком у плані його помсти Уайненту.