Сонячний Птах
- Автор: Смит Уилбур
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб семейного досуга
- ISBN: 978-966-14-5585-5,978-966-14-5210-6
- Переводчик: Віктор Йосипович Шовкун
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Сонячний Птах». Краткое содержание книги:
У наш час археолог Кейзин із чарівною асистенткою Саллі та своїм другом – багатим бізнесменом Лореном починають пошуки, маючи лише розмитий чорно-білий аерофотознімок. Вони ще не знають, як тісно пов’язані з мешканцями Місячного міста, що існувало дві тисячі років тому й безслідно зникло з лиця землі…
Я послав йому свою вдячність – плівку з наскельними малюнками, серед яких не було стародавніх, і кілька поліетиленових торбин зі зразками фарб із печерних малюнків для датування через аналіз вуглецю-14. І гелікоптер полетів геть, покинувши нас у нашій ідилії.
Ми працювали щодня від раннього ранку до пізнього вечора, картографуючи печеру по горизонталі й по вертикалі, фотографуючи всі зображення на стінах і прив’язуючи їх до нашої первісної мапи. Саллі розривалася, допомагаючи мені й продовжуючи власну роботу з виокремлення стародавніх постатей. Ми працювали в цілковитій гармонії та взаєморозумінні, вряди-годи роблячи перерви, щоб з’їсти ланч на березі смарагдового басейну або поплавати вдвох голяка в його прохолодній прозорій воді, а іноді просто вилежуючись на скелях і розмовляючи.
Спочатку наше проникнення в печеру серйозно вплинуло на екологію місцевої фауни, але, як ми й сподівалися, вони швидко пристосувалися. Через кілька днів птахи знову падали вниз крізь отвір у даху печери, щоб попити води та скупатися у басейні. Незабаром вони вже не звертали на нас найменшої уваги, з оглушливими криками та базіканням розбризкуючи навкруги воду, а ми припиняли свою роботу, щоб помилуватися ними.
Навіть мавпи, гнані спрагою, нарешті знов приходили крізь скельний прохід, хапали ковток води й швидко втікали назад. Незабаром ці боязкі набіги стали сміливішими, аж поки перетворилися на справжню мороку, бо вони тепер викрадали наш ланч чи будь-яке обладнання, що залишалося недоглянутим. Ми їх прощали, бо їхні витівки завжди були цікавими й кумедними.
То були чудові дні приємної праці, дні, прикрашені дружбою і коханням, і глибоким миром, що панував у цьому прекрасному місці. Я пам’ятаю лише один день, коли несподівана розмова розхвилювала поверхню мого доти безхмарного щастя. Саллі і я сиділи під портретом нашого чудового білого царя, коли я сказав:
– Вони не зможуть це заперечити, Сал. Тим сучим виродкам доведеться змінити свої вузькі погляди!
Вона знала, що я говорю про так званих викривачів, любителів усе спростовувати, про політико-археологів, спроможних перекрутити будь-які докази, аби підлаштувати їх під власні погляди, про тих, котрі осуджували мене й мої книжки.
– Не будь такий упевнений у цьому, Бене, – остерегла мене Саллі. – Вони з нами не погодяться. Я ніби вже чую їхні тоненькі буркотливі голоси. Це, мовляв, лише відображення бушменських легенд, і можна тлумачити їх по-різному – ти хіба не пам’ятаєш, Бене, як вони звинуватили абата Брейля в ретушуванні малюнків у Брандбергу?
– Так. Дуже шкода, але ці малюнки й справді вторинні… Коли ми покажемо їм малюнки фортечних мурів, вони скажуть: «Хай і так, але де ж самі мури?»
– А нашого царя, нашого мужнього царя-воїна, – вона подивилася на нього, – вони каструють. Він перетвориться на ще одну «Білу леді». Його бойовий щит стане букетом квітів, його молочно-біла шкіра зміниться на церемоніальну глину, з його вогненно-рудої бороди вони виготовлять шарф або намисто, й коли вони опублікують його портрет, то він буде майже непомітно змінений у всіх цих місцях. «Британська енциклопедія» опублікує повідомлення такого характеру, – вона змінила свій голос, наслідуючи педантичного й пихатого лектора: – «Сучасна наукова думка вважає, що руїни залишилися від споруд якогось із племен банту, можливо, від шона або макаланг».
– Мені хочеться – о, як мені хочеться, – щоб ми знайшли якісь очевидні докази, – сказав я жалібним голосом. Я вперше подумав про те, як я розповідатиму про своє відкриття своїм братам у науці, й побачив в уяві, що я спускаюся в яму, де кишать отруйні гадюки. Я підвівся на ноги. – Пропливімося трохи, Сал.
Ми пропливли поруч легким брасом туди й назад через басейн. Коли ми вибралися з води і сіли на плямі яскравого сонячного світла, яке падало в печеру крізь отвір у її даху, я спробував поліпшити свій поганий настрій, змінивши тему розмови. Я доторкнувся до руки Саллі й з витонченою делікатністю пораненого носорога бовкнув: