Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)
- Автор: Поліщук Віктор Варфоломійович
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)». Краткое содержание книги:
Нехай ніхто, хто почуває себе українським націоналістом, не кидає в мене болотом, не прочитавши цієї книжки
У генезі й еволюції українського націоналізму головну роль відіграло трагічне становище українського народу кінця 1920-1930-х pp. В УССР політика Сталіна загрожувала фізичному існуванню нації, а на українських землях під Польщею панував режим адміністративної сваволі. До цього приєднувалися нездорові соціальні відносини на західно українських землях: господарський застій, аграрне перенаселення, безробіття інтелігенції. Ця дійсність підривала довір'я в доцільність легальних засобів політичної дії, радикалізувала настрої та підсилювала крайню течію. Явна криза демократично-парламентського устрою в європейському масштабі підривала престиж демократії серед українського громадянства, вже і так захитаний в результаті розчарування політикою Антанти щодо України. Українці не могли бути прихильниками міжнародного "статус кво" й вони симпатизували ревізіоністичним силам версальської Європи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 р. гітлерівській. Хоч гаслом українського націоналізму була "орієнтація на власні сили", однак у своїй зовнішній політичній концепції він покладався на союз з Німеччиною. Певні кола з Райху підтримували ці сподівання і розрахунки. А втім ця орієнтація переходила й поза націоналістичний табір.
Націоналізм як політичний рух упродовж 1929-39 pp., від постання ОУН до вибуху другої світової війни, виріс на найбільш динамічну політичну силу в позасовєтському українському світі. Одним з його визначних досягнень було переростання регіональних рамок і поширення впливів на цілість українських земель у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині, на політичну еміграцію в Європі та українських поселенців за океаном. Все ж центр тяжіння націоналістичного руху був у Галичині. Не зважаючи на деякі спроби, він не зміг проникнути на територію УССР. Наддніпрянщину в націоналізмі репрезентували окремі провідні одиниці з кіл еміграції, які зробили помітний вклад у формування руху, головно в ідеологічній і культурній ділянках. Згідно з націоналістичною доктриною, революційну боротьбу треба вести одночасно проти всіх займанців. Проте до 1930 р. саботажно-терористичні акції ОУН спрямовувалися фактично тільки проти Польщі. Протиросійська настанова націоналізму виявлялася в той час в поборюванні радянофільства (що його націоналісти розглядали як форму новітнього москвофільства), а також атентатами на совєтських дипломатів.
Великим успіхом націоналізму можна вважати те, що він зумів опанувати молодь, зокрема студентство. Націоналізм ототожнював себе з молодим поколінням. У відносинах між націоналізмом і українським легальним світом позначався, крім речевих політичних росходжень, суто психологічний конфлікт між "синами" і "батьками". Націоналізм ширив ідею месіанізму молодого покоління.
Динаміка націоналізму була настільки сильна, що сугестії його ідей не могли протистояти інші політичні табори. Наближення до націоналізму було особливо помітне у гетьманців, що в їх мисленні - всупереч застереженням В. Липинського - затиралася межа між правовою монархією та диктатурою. Ці тенденції заторкали також деяких прихильників еміграційного уряду УНР; органом "УНР-рівських націоналістів" був журнал "Ми". Симпатії до націоналізму позначалися серед деяких кіл УНДО. Ідеологія націоналізму також не зустрічала послідовної протидії з боку Греко-католицької церкви, а деякі священики молодшого покоління були активними учасниками націоналістичного руху; навіть виникла особлива категорія "християнських націоналістів" (К. Чехович, В. Глібовицький й ін). Створена у 1930-их pp. Д. Палієвим партія Фронт Національної Єдності (ФНЄ) намагалася конкурувати з ОУН з ідейних позицій т. зв. "творчого націоналізму", речником якого був М. Шлемкевич. До послідовних ідейних противників інтегрального націоналізму належали в той час в Галичині радикали й соціал-демократи (К Коберський, В. Старосольський), частина націонал-демократів (С Баран, М. Рудницька), деякі католицькі кола (О. Назарук), а на еміграції діячі, вірні демократичним традиціям УHP, які перебували переважно в Празі (І. Мазепа та ін).
Буйного розвитку націоналізму не були спроможні спинити ані його українські противники, ані репресії польської влади. Однак у кінці 1930-их pp. виникли явища, що свідчили про кризові процеси в лоні самого руху. ОУН була одночасно ^армією в підпіллі" та політичним рухом -партією. Проте націоналізмові не пощастило гармонійно сполучити ці два аспекти своєї діяльності. Революційна організація вимагала суворої конспірації, тоді як націоналізм, як політичний рух, прагнув до масовості. Знов-таки масовість тягнула за собою небезпеку деконспірації та створювала сприятливий грунт для провокації з боку чужих чинників. Крім цього багатьом націоналістам важко було розрізняти тактику й методи, стосовані супроти окупантського режиму та українських політичних противників. Морально-політичний капітал, здобутий проти зовнішнього ворога, ставав засобом у змаганні до гегемонії над власним громадянством; внутрішньо-політичні мотиви свідомо або несвідомо впливали на революційну стратегію ОУН. Націоналізм виховав на західно-українських землях людський тип "професійного революціонера", що діяв здебільша з шляхетних спонук, але творче життя якого нерідко вичерпувалося кількома роками молодечого горіння.