Вулик

— Гаразд.

— Чогось бажаєте?

— Чорної кави.

Ортис порається біля кавоварки, відсипає трохи сахарину, готує філіжанку, блюдце та ложечку, потім виходить із-за шинкваса. Ставить усе це на стіл і звертається до Мартіна. З того, як блищать його очі, видно, що завести розмову коштувало йому великих зусиль.

— Ви вже одержали гроші?

Мартін дивиться на нього, мов на якусь диковину.

— Ні, не одержав. Я вже вам казав, що одержую платню п’ятого та двадцятого числа.

Селестино чухає потилицю.

— Річ у тому...

— У чому?

— Разом із цим замовленням ви вже заборгували мені двадцять дві песети.

— Двадцять дві песети? Ви їх отримаєте. Здається, я завжди вам платив, коли тільки мав гроші.

— Це правда.

— Тоді в чому справа? — Мартін морщить чоло й похмуро мовить: — Просто неймовірно, що ми з вами раз у раз сперечаємося про те саме, тоді як існує чимало речей, які нас об’єднують.

— І справді! Вибачте, я не хотів вас турбувати, але сьогодні приходили по податок.

Мартін із виразом погорди та глибокого презирства підводить голову і втуплюється очима в прищ на Селестиновому підборідді.

Мартін змінює тон і облесливим голосом запитує:

— Що це у вас таке?

— Пусте, прищ.

Мартін знову морщить чоло, голос його стає суворим і невблаганним.

— То, по-вашому, це я винен, що існують податки?

— Чоловіче, я такого не казав!

— Ви, друже, сказали щось подібне. Хіба мало ми з вами розмовляли про проблеми економічного розподілу й податкової системи?