Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша
- Автор: Митрофаненко Юрий Станиславович
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-189-453-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша». Краткое содержание книги:
Документальних свідчень тієї епохи практично не залишилось. Є невеликий корпус документів, розпорошений по різноманітних архівах, а спогади очевидців часто не збігаються, з'являються нові і зникають інші прізвища. Імовірно, це пов'язано із бажанням вказати на свою «історичну місію» і зменшити вплив інших.
Звертаючись до інших спогадів, наприклад більшовика Іллі Тарнапольського, влітку 1917 року було засновано ініціативну групу для створення більшовицької організації, до складу якої ввійшли Т. Воробйов, Г. Грузинський, К. Кошовий, А. Шнейдеров. Активісткою цієї робочої групи стала Софія Тарнапольська, яка за допомогою якогось збройного загону з Кременчука арештовувала, як вона вважала, контрреволюціонерів, керувала конфіскацією цінностей у «буржуазії» і захопленням Держбанку і казначейства в Олександрії.
В офіційній версії подій встановлення радянсько-більшовицької влади відбулось 16 лютого 1918 року на повітовому з'їзді Рад. Група більшовиків стала бойовою одиницею партії: Онисим Воробйов, Тимофій Воробйов, Федір Нетреба, Кирило Кошовий, Григорій Грузинський, Софія Тарнапольська, Абрам Шнейдеров, мовляв, змусили ухвалити рішення про встановлення влади більшовиків. Це відбувалось за рахунок «розгрому» меншовиків та есерів. Головою виконкому обрано Єрмака.
На військово-політичну ситуацію в Олександрійському повіті впливали події в Полтавській губернії, зокрема в Кременчуці. Звідти для більшовиків виникла серйозна загроза. Створений ними в Кременчуці більшовицький революційний комітет (ревком) був розігнаний 20 січня (2 лютого) солдатами так званого «Полку Свободи». Це стихійно зорганізоване збройне формування складалося із колишніх військовослужбовців 35-го Брянського й 36-го Орловського полків колишньої російської армії. Під час бойових дій вони проходили строкову службу на Румунському фронті. Після розвалу армії, під впливом національно налаштованого офіцерства кілька сотень вояків — уродженців Кременчуцького повіту вирушили у антибільшовицький рейд на батьківщину. Втрата важливого транспортного вузла, яким був Кременчук, спонукала головкома В. Антонова-Овсієнка до створення потужного угруповання з кронштадтських матросів та полтавських робітників з метою здійснення лобової атаки. Для нанесення удару по заколотниках з боку Олександрії було терміново відкликано загони катеринославських червоногвардійців та чорноморських моряків під проводом П. Єгорова та А. Полупанова, які на той час занурилися вглиб повіту і розташовувалися поблизу станції Користівка (Косівська волость). Обопільним ударом з двох боків фронтовики були розгромлені і зрештою капітулювали 26 січня (8 лютого).
В межах Косівської та Павлиської волостей Олександрійського повіту більшовицький контроль над залізничними вузлами встановлювали бійці «Крюківського ударного загону по боротьбі з контреволюцією» на чолі з етнічним кавказцем, 17-річним Симоном Текнеджанцом. Його ім'я стало широко відомим після вдалого роззброєння військового козацького ешелону. 4 січня 1918 року «летючий» розвідувальний підрозділ загону під орудою І. Січного зайняв Бурти, Павлиш та Лікарівку.
На відміну від індустріальних центрів (Херсон, Єлисаветград), морських портів (Одеса) чи вузлових залізничних станцій (Знам'янка), міста, подібні до Новогеоргіївська, лишалися поза колом першочергових інтересів сил вторгнення. Симптоми загальної політичної апатії спостерігалися під час проведення виборів до Українських Установчих Зборів 7-9 січня 1918 року. Репортер газети «Голос Юга» вимушений був констатувати: «Выборы проходят чрезвычайно вяло. Население не обнаруживает интереса к выборам и у избирательных урн пустота...»
За браком архівних даних дату проголошення на території Ново-георгіївської волості радянської влади у більшовицькому варіанті можна визначити орієнтовно між 16 (29 за н. ст.) та 30 (12 лютого за н. ст.) січня 1918 року. Швидким захопленням влади над містом новогеоргіївські більшовики зобов'язані Січневому повстанню київських пролетарів, на придушення якого було відправлено щойно створений із залишків 8-го запасного кавалерійського полку добровольчий полк «Вільна Україна». Тим самим у вирішальний момент місцева Українська рада позбавлялася своєї єдиної опори. Щоправда, безпосередньої участі у вуличних боях солдати полку не брали. Наприкінці січня 1918 року в лавах цієї військової частини лишилося тільки троє військовослужбовців (із 300). Розпуск міської ради без ускладнень провели бійці доморослої Червоної Гвардії на чолі з Семеном Варшавським. Запроваджені на місцевому рівні якісно нові адміністративні органи (ревкоми) швидко витіснили започатковані Тимчасовим урядом волосні земства, вади яких знайшли відображення у полемічному нарисі одного з дописувачів єлисаветградської газети «Голос Юга». Уривок подається мовою оригіналу:
ВОЛОСТНОЕ ЗЕМСТВО И НАРОД
...Деятельность некоторых волостных земств уже оправдала их назначение: хлеб, сахар, керосин, мануфактура и другие предметы первой необходимости хотя и в недостаточном количестве, но все же стали продаваться по более удешевленным ценам.
Кажется, следует только порадоваться и пожелать лучшего, но — увы! О лучшем думаешь с тревогой и грустью. Дело в том, что большинство волостных земств управляются в полном составе гражданами, лишенными хотя сносной грамотности. Дело плохо налаживается, а дело серьёзное, требующее работников дельных, хорошо грамотных... Идёт погоня за «жалованьем». Сосед выбирает соседа, «вин бидный чоловик — нехай заробэ». «Видный чоловик» занимает место в волостном земстве. Дело новое, сложное. Форма в сторону, бланки долой, письмоводство сдается «скорому пысанни» и пошли писать «скоро да густо». Но это пол-беды... Вся беда в том, что сосед, выбиравший соседа, является на «сход» и лаконически заявляет: «годи, Иван Степанович, послужыв мисяць, заробыв трохы, дай заробыть и другому бидному». Идут новые выборы, появляется «новый состав» волостного земства. Проходит месяц и выборы для «заработка» идут новые...
Спірним лишалося питання верховного підпорядкування території Олександрійського повіту. Формальна вища влада над всіма українськими територіями належала Народному Секретаріатові. Проте самопроголошений 17 (30 за н. ст.) січня 1918 року уряд Одеської радянської республіки ігнорував рішення більшовицького українського уряду, визнаючи виключний авторитет петроградської Ради Народних Комісарів. Офіційні межі впливу республіки поширювалися на землі Бессарабської та Херсонської губерній. Її уряд, Одеську Раду Народних Комісарів очолював уродженець Новогеоргіївська, професійний революціонер Володимир Григорович Юдовський.
Варто додати, що Володимир Юдовський очолив Румчерод (скорочена назва центрального виконавчого комітету депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської округи (Херсонська, Таврійська, частини Подільської і Волинської губернії) — революційний орган, заснований першим фронтовим та окружним з'їздом Рад, що відбувався з 10 по 27 травня після докорінної його більшовизації у грудні 1917 року і саме в цій іпостасі брав активну участь у збройному повстанні проти військ Центральної Ради в Одесі. Щодо реального впливу Одеської РНК слід зауважити, що її рішення мали більш-менш стійкий авторитет у самій Одесі, а також трьох південно-західних повітах Херсонської губернії — Одеському, Ананіївському та Тираспольському. Решта ж губернської території взагалі не мала централізованого управління внаслідок остаточного розбалансування колишньої адміністративної системи. Владна палітра у населених пунктах Олександрійського повіту мала надзвичайно строкатий вигляд (більшовицькі ревкоми, ради селянських депутатів, осередки Вільного козацтва, земські управи, волосні комітети тощо). Поширення у суспільстві екстремістських ідей на кшталт «грабуй награбоване» суттєво дестабілізувало громадський спокій на селі.
Головними провідниками цього вибухонебезпечного гасла стали демобілізовані солдати російської армії, які повернулися додому на рубежі 1917-1918 років. Тенденція насильницького перерозподілу колишніх поміщицьких землеволодінь поміж членами сільських громад намітилася значно раніше. Так, у вересні 1917 року селяни Глинської волості спершу змусили поміщицю Вуїч віддати їм 2/3 землі за зниженою ціною, а згодом взагалі відмовилися від будь-яких виплат. Наприкінці січня 1918 року експропріація поміщицького майна набула системного характеру. Зокрема, у Великій Андрусівці (Стецівська волость) з ініціативи уродженця села, делегата 2-го Всеросійського з'їзду Рад від Першого запасного кулеметного полку І.Г. Зайця було розподілено майно садиби князя Еристова. У Миронівці за наполяганням волосного ревкому було започатковано сільськогосподарську комуну. Загалом у повіті станом на початок лютого 1918 року відбувся перерозподіл земельного фонду та облік наявного реманенту та худоби. Про це свідчить повідомлення інформаційного бюро при Народному комісаріатові землеробства РРФСР від 30.01.1918 р.