Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Гори взимку були відрізані від усього світу. Сюди майже ніхто не забрідав з тих, що поверталися додому, тут не було жодного переселенця, якими аж кишіло в низинних селах. Тож люди співчутливо поставилися до Гольта, прагнули йому допомогти, розпитували сусідів і знайшли-таки селянина, що мав їхати саньми в Санкт-Блазіен. А від Санкт-Блазіена до мети Гольтової подорожі — рукою подати. Селянин охоче взяв його з собою.
Після кількаденної хуртовини над горами знову розлилася темно-синя голубінь, над засніженими лісами засяяло сонце. Гольт, закутаний у ковдри, сидів у санях. Він був у пречудовому гуморі, бо ж домігся свого і наближався до мети. Сани бігли від одного гірського села до іншого, все далі й далі в гори, засніженими лісовими дорогами, ущелинами, через перевали. Гольт милувався дикою красою шварцвальдських краєвидів.
Вже сутеніло, коли крізь столітні ялини замерехтіли вежі і дахи Санкт-Блазіена.
За кілька марок він найняв кімнатку у заїжджому дворі і одержав теплу їжу. Наступного дня почистив свій добряче зношений сірий костюм, черевики, поголився. Розпитуючи про дорогу, Гольт натрапив на чоловіка, що взяв його з собою. Біля полудня він добрався до мети — до озера. Сонце золотило його береги.
— Лісова хатина? Це он там, на північному березі,— показала Гольтові якась жінка.
Він подався просто по льоду, глибоким, аж до колін, снігом.
І ось за ялинами він угледів дерев'яний будинок — великий, на міцному гранітному цоколі, тихий, мов вимерлий, з зеленими віконницями під величезним нависаючим дахом, вкритим товстим шаром снігу.
6
Гольт пройшов через палісадник. Двері замкнені. Грузнучи в глибокому снігу, він обійшов навколо будинку і зазирнув у вікно.
— Отже, таки знайшов дорогу й сюди, в глухий закуток за сімома горами! — почув він голос за спиною.
Це Ута. Вкрившись кожухом, вона лежала в шезлонзі, що стояв просто на снігу серед оголених кущів. Гольт відразу ж упізнав її.
— Ти що, перейшов через гори лише задля того, аби витріщитися на мене? — запитала Ута. — Ходи візьми для себе в будинку ковдри і шезлонг.
Він слухняно пішов у коридор, де пахло гноєм, а звідти у велику, простору кімнату. Незважаючи на нависаючий дах, світло заливало кожен закуток кімнати. Стеля на важких сволоках, у кутку кахельна піч. По середині західної стінки вимуровано камін з грубо отесаного червоного гнейсу. Умебльована кімната скромно: тахта, що правила одночасно й за постіль, стіл і кілька табуреток. Крізь збляклі очеретяні мати просвічувала вимита до білого підлога. Перед каміном стояла старовинна прядка. А на східній стінці, обабіч дверей, — стелажі з книжками. На підвіконниках і східчатих підставках зеленіло й вилося навіть зараз, серед зими, безліч кімнатних рослин.
Гольт взяв з тахти ковдри.
Ута спала або вдавала, що спить.
Гольт закутався в ковдри і, лежачи на морозяному повітрі, й собі почав дрімати. Зимове сонце напрочуд теплим промінням пестило йому обличчя.
У голові роїлися спогади. Колись Ута була зіркою містечкового товариства, що складалося з офіцерів, чиновників і послужливих купців. її вважали розумною і начитаною, а про те, як вона склала екзамени на атестат зрілості, ще й через рік говорили в усіх школах. Однак усе це в ті часи не мало великого значення. Серед лейтенантів і школярів вона славилася тим, що їздила верхи, фехтувала на рапірах, вигравала кубки з теніса. Гольт тоді був засліплений сяйвом її слави. Він колись, та й зараз, ніяк не міг збагнути, як могло статися, що Ута з вершини своєї слави опустилася до нього.
Він лежав непорушно. На найближчий схил, на будинок і парк упали довгі тіні західних гір, а вершини на сході усе ще сяяли у сонячному промінні. Відчутно похолоднішало.
Ута вибралась із шезлонга і аж тепер подала Гольтові руку. Рука в неї була не ніжна й випещена, як колись, а загрубіла й пошерхла. Вбрання на Уті якесь дивне, нагадувало мішок з грубої, вузлуватої тканини, підперезаний грубим скрученим мотузком. її світле волосся, — довше, ніж колись, — вільно спадало їй на плечі. З-під подолу виднілися ручної в’язки панчохи, на ногах — черевики без каблуків, з сплетеним з тонких ремінців верхом.
Гольт пішов услід за нею в будинок і піднявся крутими дерев'яними сходами. Нагорі Ута відчинила двері в порожню кімнату, де, окрім залізного ліжка, нічого не було.