Твори в 4-х томах. Том 2

Наступного дня американка обмовилася мені, що бере з собою цього конверта.

— А він заклеєний? — спитав я.

— Так.

— Тоді краще віддайте мені, я занесу його в цензуру, коли буду поблизу в тому районі. А то ви ще вскочите в халепу.

— Та що може статися, адже то копія репортажу, що вже пройшов цензуру.

— А він вам показував?

— Ні, але так пояснив.

— Ніколи не довіряйте чоловікам, які прилизують волосся на лисину, — сказав я.

— Нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — сказала вона. — Тож ніби з ним усе мусить бути гаразд.

Проте в цензурі виявилося, що то зовсім не копія репортажу з Теруельського фронту, а стаття, в якій говорилося, що в Мадріді лютує терор, що скрізь валяються тисячі трупів і таке інше. Отакі Виходило, що кожен чесний журналіст, який працював у Мадріді,— брехун. І той добродій написав свою статтю у перший же день, як приїхав, навіть не виходячи з готелю. Та найгірше було те, що дівчину, яку він підбив на це, за воєнного часу могли розстріляти як шпигунку, коли б знайшли в неї його писанину. Повідомлення було брехливе, а дівчина, яка йому повірила, мала вивезти його за межі країни.

Того ж вечора я розповів про цей випадок у ресторані на Гран-Віа кільком журналістам, які, не жалкуючи себе і не' втручаючись у політику, щодня важили життям, працюючи в Мадріді, і які писали, що відколи уряд взяв місто під свій контроль, терор припинився.

їх обурив цей чужинець, що з'явився в Мадріді, поробив із них брехунів і мало не підбив на шпигунство одну з найпопу-лярніших журналісток, яка погодилась вивезти його брехливу статтю.

— Давайте спитаємо в нього, чи справді нацисти дають за його голову двадцять тисяч фунтів стерлінгів, — запропонував хтось. — Його треба покарати за такий вчинок. Його варто розстріляти, і заморожену голову відправити куди слід, знати б тільки, куди.

— Видовище не з приємних, але я б охоче відніс її в своєму рюкзаку, — озвався я. — Двадцять тисяч фунтів готівкою я не бачив ще з 1929 року.

— Ось я запитаю в нього, — промовив один відомий чікаг-ський репортер.

Він підійшов до столика того добродія, дуже спокійно поговорив з ним і повернувся до нас.

Ми тим часом дивилися на добродія. Він сполотнів і скидався на камбалу, яку не встигли продати до одинадцятої ранку, перед закриттям рибного базару.

— Він сказав, що ніякої винагороди за його голову не призначали, — сповістив репортер своїм мелодійним голосом. — Сказав, що то вигадка одного з редакторів його газети.

Ось так, завдяки журналістові, Мадрід уникнув терору.

Якщо цензура не дозволяє репортерові писати правду, той може спробувати обійти цензуру, ризикуючи, що його вишлють з країни, якщо спіймають. Або може поїхати за кордон і там писати свої статті. Але цей заїжджий добродій піддав небезпеці іншу людину, щоб здобути репутацію безстрашного викривача. А найцікавіше, що в Мадріді й справді не було ніякого терору. Але те його не влаштовувало.