Ерагон. Спадок
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #4
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-5737-7
- Переводчик: Леонид Владимирович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Спадок». Краткое содержание книги:
ФІРНЕН
Невдовзі по обіді Ерагон і Сапфіра прибули на місце, вказане Арією. Спокійний закрут ріки Рамр указував на те, що їхня найдовша подорож на схід добігає кінця.
Ерагон пильно дивився з-за Сапфіриної шиї вниз, чи не промайне там бува чия-небудь постать. На землі було порожньо, якщо не брати до уваги стада диких биків, які, побачивши Сапфіру, кинулися тікати, здійнявши хмари куряви. Вони та ще якісь менші тварини, що так само розбіглися навсібіч, були єдиними живими істотами, яких зміг відчути Ерагон. Розчарований, він перевів погляд на горизонт, але й там не побачив жодної ознаки присутності Арії.
Тим часом Сапфіра приземлилась на невеликий пагорб ярдів за п’ятдесят від берега річки. Вона сіла. Ерагон і собі примостився біля неї, обіпершись спиною об її бік.
На вершині пагорба був м’який, схожий на сланець, камінь. Щоб хоч якось згаяти час, Вершник заходився кришити цей камінь на пластинки розміром з великий палець і надавати їм форму наконечника. Ясна річ, пластинки були надто м’які для вістря стріли й могли виконувати роль хіба ще якоїсь прикраси, але треба ж було щось робити. Коли Ерагонові набридло бавитись простою трикутною формою, він сів трохи осторонь і почав обробляти більший шматок, намагаючись надати йому форму кинджала, подібного до тих, які носили ельфи. За цим заняттям час потроху й спливав. Зрештою, їм не довелося чекати аж так довго, як спершу подумав Вершник. Десь за годину Сапфіра підняла голову із землі й почала пильно вдивлятися через долину вбік не такої вже й далекої Хадарацької пустелі.
Ерагон відчув, що Сапфіру опанувало якесь дивне збудження.
«Поглянь!» — нарешті сказала вона.
Так і тримаючи в руках свій наполовину зроблений кинджал, Вершник звівся на ноги й подивився на схід. Але там не було нічого, крім трави, землі, безкінечного горизонту й кількох одиноких, незахищених від вітру дерев на його тлі. Він спробував придивитися ще пильніше, але так-таки й не побачив нічого вартого уваги. Ерагон уже хотів був спитати в Сапфіри, що вона там побачила, як раптом високо-високо в небі на сході помітив мерехтіння зеленого вогню, схоже на переливи смарагду на сонці. Промінь світла вигинався дугою через блакитну мантію небес, швидко наближаючись. Він був яскравий, немов зірка на нічному небі.
Тоді Ерагон кинув свій кам’яний кинджал і, не зводячи очей з мерехтливого вогню, швидко виліз на спину Сапфіри й умостився в сідлі. Він хотів спитати її, що то воно за промінь, чи це бува не те, про що він думає, але змовчав. А Сапфіра, попри те що вже розправила свої крила й готова була ось-ось злетіти, так і завмерла на місці.
Тим часом промінь усе збільшувався й збільшувався, розділяючись спершу на десятки, потім на сотні, а потім на тисячі крихітних цяток світла. Ще кілька хвилин — і його обрис стало добре видно. Це був дракон.
Сапфіра не могла більше зволікати. Вона гучно ревнула, змахнула крилами й почала стрімко набирати висоту. Ерагон щосили вхопився за шип на її шиї. Він розумів: Сапфіра злітає майже вертикально, щоб якомога швидше опинитися вище за того невідомого дракона. Вони обоє були збуджені й схвильовані. Зрештою, так бувало завжди, коли на них чатувала якась небезпека. На їхнє щастя, сонце світило в них за спинами.
Сапфіра так і продовжувала набирати висоту, аж доки нарешті не злетіла трішки вище за зеленого дракона. Тоді вона рушила йому назустріч. Коли вони підлетіли ближче, Ерагон помітив, що невідомий дракон, попри те що мав міцне тіло, був усе-таки надто юний його лапи аж ніяк не могли зрівнятися з могутніми лапами Глаедра чи Торнака, та й загалом він був менший за Сапфіру. Луска на його боках та на спині була темного лісового кольору, а на животі й на подушечках ніг — трохи світліша. На тлі тіла його крила набували кольору падуба, але коли крізь них проходило сонячне проміння, вони ставали схожі на весняне дубове листя.