Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
— За здоров'я моєї куми! — ревнув Кіндрат.
— За здоров'я пана молодого й пані молодої, — сказав Володько й вихилив чарку.
— А куму минув?
— Ви! Кручений куме! — червоніла, ніяковіла й відбивалася кулаками Малаїха. Сама гарна, повновида, з високими, сильними грудьми.
— Що? Кепська кума? — шепче з другого боку поза спиною куми Кіндрат до Володька.
— Кума двадцять п'ять, — відповідає Володько, заїдаючи капустою. Та чує, їй приємно й вона голосно сміється.
— Ви-но не того, — звертається вона півзворотом до Володька. — У мене там чоловік ззаду…
Володько обтер уста й потиху заспівав їй на вухо:
Кума голосно засміялася. Кіндрат також. Ганка подивилася на Володька, почервоніла й прикусила нижню губу. Молода й молодий спокійно, як личить у таку годину, сиділи, нічого не їли, дивилися на гостей і тільки час від часу когось зблизька припрошували:
— А заживіть, тіточко! А попробуйте! Свату! А ви чого ложку відложили? Ану, ще трошечки!
— Їж, брате! їж! — ревів через куму Кіндрат. — Всякоє даяніє благо і всяк дар совершен звише! А через те їж. А де чарка? Е-е, щось воно…
— заспівав Кіндрат. Йому допоміг Володько. За плечима вирувало, як у кітлі, сват все обсилав. На дворі співали хлопці, у хаті молодиці. Скоро мають відводити молоду до комори й переодягати. Кіндрат почав закидати їй натяки.
— Ей, ей! Не садиться нашій молодій! Комора тягне. А ти, Сидір, чого надувся? Злякався? Не бійся. Попроси мене, все обтяпаю!
Володько випив ще кілька чарок. У голові стуманіло. Стіл починає підніматись, стеля також. Кіндрат по часі виліз і десь зник. Володько зістався з його кумою. Вона була зовсім привітлива, ближче підсунулась, говорила, підспівувала, підливала горілки. Ось рука її під столом доторкнулася до Володькової руки, але він одразу свою вийняв і, ніби нічого не помічаючи, почав співати веселої. Кума плеще в долоні й виспівує:
— Гоп, г-о-о-о весілля! — кричав щосили за плечима сват. Володько не міг більше видержати за столом. Йому все підливали горілки й силували пити. У голові й так шуміло, хотів вирватись і тікати.
Коли заграли музики, викрикнув:
— Ех, в танець! Підем, Ганко!
— Почекайте! — кинула вона йому через стіл, хоч це не належалось. — Після!
Вона мусила досидіти, поки молоду не поведуть до комори. Володько залишив куму, виліз і мало не через голови потягнувся до сіней. За ним потягнулась і Малаїха. Ось він вже на дворі. На току грають. Взяв Малаїху й пішов в танець.
Танцював, мов скажений. Ноги ходили самі, був легкий…
Носив Малаїху навколо себе, що та ледве встигала за ним. Тільки спідниця її розвівалась.
— Поля! Поля! — гукав Володько. — Гей, поля! Танець все збільшувався. Парубки не хотіли відстати від Володька й гнались, мов вихори. Піт заливає їх, дівчата вже кричать, але хто на це зважає. Весілля! Поля! Гуляй душа без кунтуша!
І коли скінчився танець, Володько почув спрагу.
— Ей, дівчата! Котра подасть води! Зацілую! Не встиг оглянутися, як вже котрась подавала йому кварту з водою. Протягнув руку, хотів взяти воду, але зиркнув на дівчину. Стояла перед ним весела, рожевощока, з великими карими очима. Був п'яний, хитався на ногах, мов очерет від вітру, широко відчиняв очі, щоб краще бачити. Взяв у руку кварту, але не пив. Дивився просто їй у вічі.
— Ну й карі! — сказав він. — Вас тільки цілувати!
— Не кажіть! — відповіла дівчина відважно й певно. — Ще перехвалите.
— Йдіть собі! Зникніть з очей поки не пізно! Відійдіть далі! Тут стоїть сам гріх! — поволі говорив Володько і розводив руками, ніби хотів розгорнути з-перед себе людей. — Гей, поля! — викрикнув він, але заточився.
Його підхопив Сергій.
— Хлопці! Дорогу!
Володько не перечив. Сергій вів його під руки, а той йшов слухняно, похитуючись, і говорив:
— Сергію! Чорте мій! Брате рідний! Кажи, хто та дівчина! Невже тилявчанка!
— Хіба не бачив її? Не хились! Випив наперсток, а п'яний на відро. Наталка то. Я ж тобі про неї казав.
— Наталка? Ага! Стій, брате! Наталка? Любив колись Наталку. Ах, Сергію. Здається, сто літ живу на землі. Поїдем десь інде. Так, кажеш, Наталка. Так, так! Це вона! Грім мене на цьому місці трісне! Наталка!
— Мовчи, — шипить над ним Сергій. — Он її брат Ілько. Він над нею сторожує. Має нареченого з Людвищ.