Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— І я шукаю собі дружину,— закінчив він,— розумієш, дружину, а не «кохану» з романсів.
— А я шукаю кохання,— сказала дівчина.
Дмитро иевдоволено ворухнувся.
— Ми топчемось на місці,— прикро мовив він.— Кохання, кохання! Ти товчеш це слово, як сорока, як колишня гімназистка. Зовсім не видно, що ти профшколу кінчала! І мене примушуєш товкти, що подобаєшся мені...
Дівчина хотіла щось сказати, але Дмитро не дав їй.
— Атож, подобаєшся,— роздратовано провадив він.— І подобаєшся дуже, я це підкреслюю. Принесло б мене сюди в таку собачу погоду, якби ти для мене була ніщо!
Марта весело засміялась.
— Вільно могли б не трудити себе!
— Міг, але прийшов! Ціни це, Марто. Ціни практичні докази.
— Дивак би, Дмитре! Скільки приходило сюди всякої, ще гіршої погоди...
— І що ти з того мала! Невже тобі не обридло це лицяння? Ти зрозумій, що всі приходили тільки використати |<о* дівчину, гарну, вродливу дівчину, спокусливу, КОНІ хочеш. І ніхто не думав за тебе, як за людину. Сгіі-п.їли тобі про кохання, може, ще й вічне, але шаг ціна і им словам.
— Шаг ціна,— смутно промовила вона.
— Ну от, ти сама згоджуєшся! І я теж міг би ска-ілтп, що кохаю тебе. Міг би вжити слово, що тобі подобається...
Він дедалі більше дратувався. Невже його звертання до практичних чуттів дівчини марне, невже він жодною намовою не переконає її до правди, що була йому цілком очевидна? Виходить, вони різними мовами розмовляють! Досі він не знав поразки в своїх заходах, він усе вмів подолати, хоч і найважчим зусиллям, а от почував, що гут не переборе цього смішного й шкідливого потягу до кохання. Він так зріднився з думкою, що ця дівчина, яка ііому подобається, буде його дружиною, життєвим його подорожникоїМ на рівноправних підставах, і от цей план нагло розбивався об її дівочу примху, якої безглуздя він так ясно бачив! До того ж зараз у цьому тьмяному світлі, в лагідному затишку кімнати, до смаку прибрана, пружна, молода й непогана з себе дівчина, яка йому подобалась, була занадто чарівна! Виходить, вона, отак прибравшись, зовсім не його чекала. Інстинкт підказував йому, що дівчина не буде чепуритися з доброго дива. Кого ж вона чекала? І це додавало йому злості.
— Справа не в словах,— сказала Марта.
— Так, це ти вперше маєш рацію,— сухо промовив він.— Дійсно, справа не в словах. Справа в світогляді й розумінні життя. Я не лицемір, і плутати «кохання» з «уподобанням» ие буду. В цих словах різниця минулого й сучасного. Кохання — це всяке божевілля, всякі нісенітниці, самогубство, словом, той відділ, що в газеті зветься «пригоди й злочини». А вподобання — це провідна стаття, це щира приязнь хлопця до дівчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкоджає ні жити, ні працювати. Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину...
— Я не вірю, що наша сучасність така мілка, — сказала Марта.
— Що ж, мрійникам море по коліна... Тільки вони завжди тонуть. Коли я кажу тобі, що ти мені подобаєшся, це значить — знай це наперед,— що ніяких дурниць я не робитиму, наприклад, не плигатиму з п’ятого поверху і навколішки перед тобою не стану.
— Ха, ха, це було б дуже смішно! Зовсім було б не сучасно.
її сміх оскаженив молодого інженера. Але він стримався й сказав якнайуїдливіше:
— Це значить, кажу я, що в разі вашої незгоди, я через місяць знайду собі не гіршу пару. Приблизно таку саму.
— Щиро бажаю успіху.
— Це твоє останнє слово?
— Я це й спочатку казала.
— Гаразд,— холодно промовив Дмитро, підводячись.— Я завтра їду. Говорити нам нема про що. Колись пожалкуєш, та буде пізно. А того Славенка я знаю,— додав він раптом.— Не особисто, а від товаришів-медиків. Жорстока людина. Кремінь. Про нього кажуть, що він рідну матір з хати вигнав, щоб не заважала йому.
— А мені навіщо про це знати?— спитала дівчина, що її слова Дмитрові боляче й несподівано вразили.