Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Нам велено запевняти пасажирів, що це трупи випадкових потопельників, — сказав якось капітан, спохмурнівши на виду.

Не чутно було ані базікання папуг, ані галасу невидимих мавп, від якого колись дні видавалися ще жаркішими, — тепер тут стояла глибока тиша, нависаючи густим маревом над очищеною від усього живого землею.

Лишилося так мало місць, де можна було поповнити запас дров, і вони були так далеко одне від одного, що вже на четвертий день рейсу «Нова Вірність» залишилася без пального. Майже цілий тиждень довелося простояти біля берега, поки загони матросів усе глибше проникали в сірі навколишні болота, вишукуючи останні вцілілі дерева. Іншої ради не було: заготівельники дров покинули ці місця, втікаючи від жорстокості багатих землевласників, від невидимої холери, рятуючись від нескінченних воєн, яких уряди вперто не помічали, затуляючись усілякими надуманими декретами. А тим часом пасажири, знемагаючи від нудьги, влаштовували змагання з плавання, ходили на лови й поверталися з живими ігуанами, яких розтинали надвоє, вичищали нутрощі і зародки яєць, прозорих та білястих, а тоді знову зшивали їх і розвішували сушитися довгими низками на поручнях пароплава. Злиденні повії із сусідніх сіл складали компанію тим, хто вирушав у далекі прогулянки, ставили на березі намети, приносили музичні інструменти й сяку-таку закуску, грали, співали і влаштовували танці біля припнутого пароплава.

Ще задовго до того, як його обрали президентом судноплавної компанії, Флорентіно Аріса став отримувати тривожні повідомлення про стан річки, але читав їх побіжно й не замислювався над ними. «Не турбуйтеся, — заспокоював він компаньйонів, — коли дерев не стане, уже будуть пароплави, які спалюватимуть у топках нафту». Весь поглинутий пристрастю до Ферміни Даси, він ніколи не завдавав собі клопоту поміркувати про це, а коли нарешті осягнув істину, то вже годі було чомусь зарадити, як не можна було замінити цю річку на якусь іншу. Навіть за високої води вночі доводилось швартуватися до берега, і тоді задуха ставала такою нестерпною, що й жити не хотілося. Більшість пасажирів, а надто європейці, не могли дихати в застояному повітрі кают, і цілу ніч розгулювали по палубах, відганяючи комашню тим самим рушником, яким утиралися від постійного рясного поту, але над ранок були розпухлі від укусів і ледь живі. Один англійський мандрівник початку XIX століття, згадуючи про свою подорож, здійснену вгору по Магдалені човном і верхи на мулі, — а тривала вона, мабуть, не менш як півтора місяця, — писав так: «То була одна з найтяжчих і найнеприємніших мандрівок, які тільки може відбути людина». Це перестало бути правдою протягом перших вісімдесяти років річкового судноплавства, а потім стало нею знову й назавжди, — коли каймани з’їли останнього метелика, коли зникли морські корови з малятами, зникли папуги, зникли мавпи, — і сама річка, здавалося, от-от зникне.