Ті, кого немає
- Автор: Клімова Світлана, Клімов Андрій Анатолійович
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: ООО «ЛитРес», www.litres.ru
- Переводчик: Р. Трифонов
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ті, кого немає». Краткое содержание книги:
Валентин прожив з ними на всьому готовому років до двадцяти. Мав у квартирі власну кімнату з балконом, Інна про нього дбала. При цьому він не виявив ані найменшої схильності зайнятися хоч чимось вартісним. Тим часом підростав син Родіон, у домівці ставало затісно, їх з Інною почала обтяжувати присутність в оселі дорослого чоловіка. До того ж, коли молодший уже влаштувався на залізницю, Савелій нерозважливо пов’язав себе з ним деякими справами з тих, які вголос краще не обговорювати. Питання зависло в повітрі. Смагін навіть запропонував братові грошей – купити житло де-небудь у комуналці, але все розв’язалося саме собою. Валентин перебрався до Хабаровська (там йому було зручніше, бо швидкий Хабаровськ – Москва, на якому він мотався провідником, вирушав звідти), винайняв житло й за кілька місяців вибив кімнату в гуртожитку.
Відтоді вони бачилися раз-двічі на місяць, та й то в справах.
Ставши матеріально незалежним, Валентин помітно змінився. Навіть подумував придбати машину в перегонників, так не зібрався, бо ліньки було ходити на курси й складати якісь там іспити. Ні до чого по-справжньому не здібний, пасивний, слизький, верткий – таким він і залишився попри все…
І сьогодні Савелій так і не зміг змусити себе потиснути простягнуту руку брата, хоч Олександра й дивилася, наче благала, підштовхувала їх поглядом один до одного. Сестра про їхні стосунки нічого не знає, і знати їй не треба, – так уже повелося в роді Смагіних: кожен має свою таємницю, з якою – до могили.
Інна сказала: покажи своїм дім, нехай подивляться, поки гості не з’їхалися. Він кивнув – добре – і додав: «А ти звари кави й подай у нижній їдальні, щоб без мороки. Там і вип’ємо по чарці». Зайву напругу слід було зняти; він щосили намагався здаватися привітним, широким господарем, але Валентин зненацька відстав від Сергія й Олександри і кудись зник.
З’явилася дружина, поставила на просторий овальний столик тацю з кавником, цукорницею, вершками та горнятками і відразу пішла, вибачившись. Савелій Максимович кивнув Олександрі – давай, мовляв, хазяйнуй, – а сам розлив коньяк, хлюпнувши собі на денце.
Олександра мала ошатний вигляд, – він тільки зараз помітив: у світлому шелесткому платті, на відкритих високих грудях дві нитки невеликого намиста з індійських каменів. Сергій теж на рівні… Один Валентин убрався, як недоумок: штани в обтяжку з начіпними кишенями, широкий шкіряний ремінь, до всього – зелена хустка на шиї й важкий золотий годинник на зап’ястку… А от і він, легкий на спомин, а слідом – Інна…
Сестра простягла Валентинові чашку.
– Добре в тебе тут, Савелію, – несподівано бадьоро мовив молодший Смагін. – Ти в нас орел, скрізь свого домагаєшся.
Савелій Максимович питально здійняв брову й спідлоба глянув на брата.
– Ну що ж, дозволь привітати тебе з шістдесятиріччям і побажати від усього серця…
З вулиці зненацька загримів басовитий гавкіт. Валентин здригнувся, змовк, а Інна Семенівна вигукнула:
– Хтось приїхав, Савелію!
– То мій юрист, гадаю, – озвався полковник і кивнув дружині.– Сходжу гляну.
Щойно вони залишилися втрьох, Олександра обурено мовила:
– Ти що коїш, Валику? Ми ж домовилися! Не дражни його, я тебе благаю…
– А що я такого сказав? Сергію, ти свідок! Похвалив садибу, вона й справді дуже й дуже. А ти чого чекала? Що він застрибає від щастя? Кинеться мені на шию? Хіба не бачиш – він ні на міліметр не перемінився, та й йому взагалі не до нас… Ану хлюпни мені ще коньячку… Та не так – повну… І взагалі,– уже спокійніше продовжив він, – дарма ти все це замутила. Відбудемо номер – і з чистою совістю додому.
– Ти б, Валю, акуратніше зі спиртним, – зауважила Олександра. Вона знала, що молодший брат швидко й безтямно п’яніє і тоді стає багатослівний, нестерпно грубий і безцеремонний. Таке водилося за всіма чоловіками в їхньому роді.– Я тебе дуже прошу.
– Не бійся, сестричко. Ситуація під контролем. Та й напої в нашого полковника такі собі.
– Годі тобі кривлятися, – невдоволено мовила Олександра. – Хотіла б я нарешті зрозуміти, чого це ви з Савелієм злі один на одного?
– Не суши мозок, Сашо. Ми з ним намертво зав’язані, більше ніж по-родинному. Було, так, одне непорозуміннячко. Та це минуле. Характер у нього важкий, от що я тобі скажу…