Остерігайтеся котів
- Автор: Легардинье Жиль
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-718-3
- Переводчик: Ольга Кінь
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остерігайтеся котів». Краткое содержание книги:
— Твоя правда. Проте ти не уявляєш, наскільки добре я почуваюся, коли думаю, що приноситиму людям користь. Мені більше не потрібно продавати їм дурнуваті послуги, я пропонуватиму те, що вони люблять їсти.
Софі була вражена моїм дзвінком, але це ще не все, що я мала їй розповісти. Намагаюся обережно підійти до іншої проблеми:
— Що ти робиш завтра о восьмій ранку?
— Чому ти питаєш?
— Тому що хочу, щоб ти пішла зі мною.
— Куди? Жоден магазин не відчиняється так рано.
— У тебе нема ніяких справ?
— Є, Жулі, це суботній ранок, я розраховую поспати. Але що ти там для нас вигадала?
— Я хочу знову зайнятися бігом і подумала, що ти можеш піти зі мною.
У слухавці запала тиша, потім подруга видає:
— Ти починаєш бігати, коли літо майже добігає кінця? І о восьмій годині ранку? До таких дурощів вдаються навесні й не на світанку!
— Сонце сходить дванадцять по шостій, я перевірила. І я знайшла гурт дівчат, які регулярно це роблять, але мені не хочеться йти туди самій. До того ж це піде тобі на користь…
— Отже, підсумок: ти телефонуєш мені, щоб повідомити, що працюватимеш у пекарні і що я гладка!
— Це зовсім не так. Скоріше, змінюється моє життя, і я хочу, щоб моя найкраща подруга була поруч зі мною.
«Жулі Турнель, ти королева паскуд. Цей аргумент — це чиста маніпуляція, навіть удар нижче пояса».
Не даючи їй часу на роздуми, я додаю:
— До того ж, Софі, пропоную, щоб наші наступні дівчачі посиденьки відбулися в мене.
Знову тиша. Я почула шум, напевно, у Софі щелепа відвалилася.
— Софі?
— Що відбувається, Жулі? Ти знаєш, що все можеш мені розповісти.
— З приводу?
— Твого життя. Що за розгардіяш? Зазвичай, коли нам зле, ми змінюємо штори чи йдемо до перукарні. Але не перевертаємо все з ніг на голову.
— Я не перевертаю своє життя догори дриґом. Я покинула роботу, яка мені набридла, хочу почати бігати — сподіваюся, із тобою — і запрошую всіх на вечерю. Все.
— Тут точно замішаний чоловік.
— Якби був якийсь хлопець, то не банду самотніх пришелепуватих дівчат я запрошувала б на вечерю.
— Я тобі не Жад. Я тебе знаю і готова закластися, що за цим стоїть хлопець. Останній раз був Дідьє, і ти місяцями тягала мене по всіх цих жалюгідних концертах. А тепер хто? Ти запала на марафонця і хочеш наздогнати його?
Ось чому я люблю Софі. Як сказав би Ксав'є, у неї є щось під капотом. Не маючи більше нічого в арсеналі, я відповіла:
— Прийди бігати завтра зранку, і я все тобі розповім!
— Щось…
— Дякую, мені надзвичайно приємно. За чверть восьма, біля вхідних дверей. Будь вчасно.
— Але…
— Мушу тебе покинути, я теж тебе обожнюю. До завтра!
Я поклала слухавку.
22
Сорок чотири по сьомій. Я спускаюся сходами, тисну на кнопку, що відмикає вхідні двері будинку. Обережно їх штовхаю і притискаюся до стіни, як у фільмах про війну. Софі точно вистерігає мене і вже готова накинутися з кулаками. Засліплена вранішнім світлом, я просовую голову, щоб оглянути периметр. Її голос змушує мене підстрибнути:
— У твоїх інтересах розповісти все, а то ти будеш бігти, щоб утекти від мене.
Ми обіймаємося.
— Дякую, що прийшла. Мені трішки незручно перед тобою…
— Не обманюй. Ти не відчуваєш ані найменших докорів сумління. І якщо ти вже мене втягнула у свій підступний план, то розповідай.
— Та, знаєш, нема про що розповідати.
Вона дивиться на мене. Якби я її не знала, то злякалася б. Навіть знаючи її, я боюся. Треба поговорити й розповісти навіть те, чого не знаю. Ми крокуємо вулицею в бік міського парку. Погода така сама, як тоді, коли ми бігали з Ріком. Що я можу розповісти Софі? Я й сама не знаю, на якому я етапі…
— Я його вже бачила?
— Ні.
— Звідки він?
— Я не знаю.
— У нього є сім’я, друзі, хтось, кого ми знаємо?
— Не думаю.
Софі хапає мене за руку.
— Жулі, у що ти граєш?
— Запевняю тебе, я майже нічого про нього не знаю. Він переїхав до мого будинку, на четвертий поверх. Його ім'я привернуло мою увагу.
— Як його звати?
— Рікардо Пататра.
Софі стримує сміх.
— Слухай, припини з нього сміятися, а то я більше нічого не розповім.
— Вибач, але погодься, що ім’я рідкісне.
Я злегка посміхаюся. Софі помічає, і ми сміємося разом. Я поступаюся:
— Може, саме через те, що воно було безглуздим, я й зацікавилася.
На розі вулиці ми зустрічаємо мадам Рудан з її візком, як завжди наповненим.