Глибоко під водою

Хоч би ти замовкла, думала Нікі.

Усі думали, що Нікі — паршива вівця в сім’ї, але насправді такою була її сестра Джин. Усе дитинство всі говорили, яка Джинні хороша дівчинка: як скажуть, так і зробить. А потім стукнуло їй сімнадцять років, і — що ви думаєте! — вона йде служити в поліцію. У поліцію! І це шахтарська дочка, Господи Ісусе! Це була зрада, ось що її мати про це казала — зрада всієї родини, всіх навколо! Батьки тоді перестали розмовляти із Джин, Нікі мала б її відцуратися теж. Тільки вона не могла, хіба вона могла? Джинні ж її молодша сестричка.

І довгий же збіса в неї язик, це була її біда — не знала, де притримати. Після того, як вона пішла в поліцію і до того, як вона залишила Бекфорд, Джин розповіла Нікі таку історію, від якої в тієї волосся стало сторч, і відтоді Нікі, бува, кусає себе за язик, спльовує, й промовляє захисні заклинання щоразу, коли зустрічає де-небудь Патріка Таунсенда.

Поки що це допомагало. Її захищало. А от Джинні — ні. Після цієї історії з Патріком, його дружиною і всіх неприємностей, які врешті виникли потім, Джинні переїхала до Единбурга, вийшла за нікудишнього чоловіка, і за наступні п’ятнадцять років обоє на смерть спилися. Але Нікі все ще бачила її вряди-годи, говорила з нею, як і раніше. Останнім часом частіше. Джинні знову розбалакалася. Гучно, надокучливо. Наполегливо.

Останні кілька ночей — відтоді, як відійшла Нел Ебботт — сестриця розмовляла більше, ніж будь-коли. Джинні сподобалася б Нел, щось у них було спільне. Нікі теж вона була до душі, вона любила з Нел розмовляти, її тішило, що Нел дійсно слухала, коли Нікі говорила. Вона слухала її розповіді, але не почула її попередження, чи не так? Як і Джинні, Нел не знала, коли притримати язика.

Іноді, скажімо, буває, що після сильного дощу річка піднімається. Вона, бурхлива, злизує землю, перевертає її й показує щось загублене: кістки ягняти, дитячий гумовий чобіток, золотий годинник, огорнутий мулом, окуляри на срібному ланцюжку. Браслет з розбитою застібкою. Ніж, рибальський гачок, грузило. Консервні бляшанки й візки з супермаркету. Мотлох. Речі важливі й неважливі. І все це нормально, це так воно є, така у річки вдача. Річка може повернутися в минуле, принести його й виплюнути на берег на очах у всіх, а люди так не можуть. Жінки не можуть. Коли починаєш ставити запитання і розклеювати маленькі оголошення в крамницях і барах, коли починаєш фотографувати, розмовляти з газетярами й ставити запитання про відьом, жінок і пропащі душі, то ти знаходиш не історію, а неприємності на свою голову.

Кому, як не Нікі, це знати.

Коли вона вже обсушила ноги, взула сандалі й пішла — ну дуже повільно — назад стежкою, вгору сходами, через міст, минула десята, і майже настав час. Вона пішла до крамниці й купила собі бляшанку кока-коли, сіла на лаву через дорогу від церковного двору. Вона не збиралася заходити — у церкві було їй не місце — але вона хотіла подивитися на них. Вона хотіла подивитися звіддаля на тих, хто в жалобі, роззяв і безсоромних лицемірів.