Одні
- Автор: Гарасим Андрій
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-37-3
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Одні». Краткое содержание книги:
У дебютній книжці Андрія Гарасима зібрано кілька творів: повість-утопія «Одні» й оповідання «Міна», «Вибори—2025», «Полювання». Для творчої манери молодого київського автора притаманна вигадливість сюжету, несподіванка й азарт.
Ярина… Коли світ кружляє тобою, наче якоюсь пушинкою, і ти намагаєшся йому віддячити тим самим, треба щоб хтось або щось принесло тобі хоч якесь заспокоєння. До того ж, Ярина мала напрочуд гарні литки — не худі і не тонкі, а якраз такі, які подобалися Лесеві. Ось тому він зараз щосили мчав до її далекого хутора через засніжені поля. Щосили підганяв коня і думав… думав, як і завжди, про Мар’яну. Цікаво, що вона зараз робить, чи ще згадує його, і, Боже, як же жаль, що на цьому далекому хуторі його чекає не вона, а інша, хоч і з напрочуд гарними литками.
Вони мчали засніженим полем — два вершники, і вітер свистів в їхніх вухах, і підіймалась назустріч їм снігова пороша, і місяць освітлював їм дорогу. Ця швидка їзда цілком захопила Леся, вселила в нього якийсь дикий азарт. Ось розлітається з дзвоном під ногами його коня промерзла земля, а Лесеві здається, що вона стогне, ця Богом забута земля якоїсь там Сілезії чи ще якогось бувшого пупа Європи, прямо зубами скрегоче, бо знову, як і тисячу років тому, б’ють їй в груди копитами змилені варварські коні.
У такому захопленому стані він навіть незчувся, як вони влетіли до лісу, через який лише вкрай розбита лісова дорога вела до далекого Ярининого хутора. Тільки ще більше стьобнув нагайкою свого і так змученого коня… І враз у вічі йому вдарили фари автомашини. Кінь звівся на диби, Лесь вилетів з сідла і полетів, полетів, полетів… Вдарившись об землю, він мало не забився, але знайшов у собі сили скочити на ноги. Та майже одразу його збили якісь люди, що посипалися на нього здавалося зі всіх сторін. Махнув в одну сторону кулаком, в іншу — та де там, не вибитись. Але ж десь мав бути Михась, у нього є зброя, чому він не допомагає йому?! Крутився, обвішаний своїми нападниками, як дзига, дико водив, як тільки що гнаний нагайкою кінь, очима, але не міг роздивитися, де ж Михась. Тоді, згинаючись під все новими ударами, що сипалися зусібіч, закричав, здавалося, на весь цей чорний ліс, на всю цю місячну ніч:
— Михасю, стріляй!!!
— Прости, брате, — сказав Михась, знімаючи шапку.
Він стояв, спішившись, майже коло самої машини і без жодного поруху, наче закостенів, спостерігав за тим, що відбувається.
Лесь лежав у кузові автомобіля, який, підскакуючи на вибоїнах зруйнованої часом дороги, мчався у невідомому напрямку. Та загалом, цей напрямок був не такий вже і невідомий. Було абсолютно ясно, що його викрали люди клану президента або клану, до якого належала Мар’яна, або ще якогось конкуруючого клану. У будь-якому разі його чекало досить непривітне майбутнє. Та й теперішнє було, м’яко кажучи не з кращих. Його дуже міцно зв’язали, так, що руки, ноги, оплутані мотузками, нестерпно боліли. До того ж, був весь у синцях. Наче хтось прочитав його думки, і якийсь добродій — Лесь не міг розгледіти хто, бо його кинули на дно кузова вниз обличчям — таки послабив його мотузки, і добре знайомим голос запитав:
— Чим я ще можу тобі допомогти, Лесю?
— Тим, що підеш в пекло, іудо! За скільки ти мене продав — за тридцять срібляників?
— Я здав тебе не за гроші. Просто я завжди заздрив тобі, що саме ти можеш стати президентом, що саме на тебе дивляться люди, що саме у тебе чисті руки… А я ж майже такий самий, як ти, лише чистих рук не маю!
— Ти мені розказуєш дуже стару історію. Можу сказати точно, що дві тисячі років їй вже є.
— Лесю, вони пообіцяли, що не будуть тебе вбивати. Чуєш, вони пообіцяли мені! Лесю, чим я ще можу тобі допомогти?
— Тим, що підеш до чорта! — зло відповів Лесь.
— Лесю!!!
— Та заткнешся ти, виродку, — перервав Михасеві причитання чийсь злий голос. — А то ухлопаєм тебе, як і твого кореша, якого ти продав.
— Припиніть! Ви ж обіцяли! — майже на фальцет збився Михась.
— Гришо, скинь того виродка з машини, надокучив він достобіса!
У кузові почалась якась штовханина, потім когось таки викинули з машини, після чого вже десь з пітьми почулися розпачливі Михасеві прокльони, яких за декілька хвилин вже майже не було чути — незважаючи на те, що дорога була вся у вибоїнах, машина їхала таки з досить пристойною швидкістю.
— Гей, хлопці, а з якого ви клану — президентського чи якогось іншого? — поцікавився Лесь у своїх конвоїрів.
— Вгадай з трьох разів.
— З президентського.
— Відповідь правильна.
— А куди ви мене везете?
— Вгадай.
— На почесне кладовище претендентів на президентство?
— Що кладовище, звичайно не почесне, буде, в цьому можеш не сумніватись. Але зараз ми веземо тебе в трохи інше місце.