Вигнання з раю
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Вигнання з раю». Краткое содержание книги:
— А ти, Левенець, — спитала Одарія Трохимівна, але урвала мову, побачивши, як гарно обгорнув Гриша книжку, як вправно вималював літери на синій міліметрівці. В душі в Одарії Трохимівни, окрім любові до порядку й дбайливості, жило ще високе почуття краси, воно прокинулося в ній з непереборною силою при погляді на цю обгорнену рідкісним для села папером книжку, вчителька довгими прокуреними пальцями обережно взяла підручник, пішла до свого столу, показала Гришину «Географію» всьому класові, повчально промовила:
— Діті, отак ви повинні поводитися зі своїми підручниками. Беріть приклад з Левенця, діті!
«Ану ж розгорне! — холонучи всіма клітинами, думав Гриша. — Ану ж побачить і покаже всім!»
Але Одарія Трохимівна так само солдатським кроком пройшла до Гришиної парти, поклала перед ним нещасну книжку і заспокоєно й урочисто повернулася на своє місце.
Відтоді Гриша щоразу викладав нерозгорнену чистісіньку зовні книжку на парту і ждав, що ось-ось Одарія Трохимівна підійде, невловимим рухом своїх довгих худих пальців вправно розгорне сторінки і…
14
Тривале напруження, яке можна б порівняти з багатоденним стоянням навшпиньки, спричинилося до того, що Гриша Левенець не просто злякався свого романтичного захоплення географією й уявними мандрами, а радо відмовився від нього і тепер тільки нетерпляче ждав, коли закінчиться учбовий рік і взагалі коли закінчиться дитинство, прагнув усіма силами своєї юної душі проскочити якомога швидше цей життєвий період, вийти з стану непевності й всезагальної залежності, стати людиною самостійною, самодіяльною, чи що.
Правду кажучи, авторові наміри збігаються тут з Гришиними настроями, автор теж ладен поминути дитинство свого героя, бо література буквально завалена описами дитинств, окрім того, це стадія в людському житті досить бездіяльна, твій герой ще й не герой, а тільки матеріал для нього, кандидат, претендент, запасний гравець, дублер.
Обставини сприяють авторові. Одна з них досить розлого описана, і повертатися до неї немає потреби, надто що пов’язана вона з такою несимпатичною істотою, як свиня, і ми не знайдемо тут ні величі, ні гідності для свого героя. Друга ж заслуговує на всіляке схвалення, бо нарешті вивела Гришу Левенця з стану майже нелюдського напруження і помогла йому охоче й радісно проміняти романтику незвіданої природи й далеких країн на не менш загадкову романтику машинного світу. Висловлюючись дохідливішою мовою, в школі оголосили запис до гуртка по вивченню тракторів і комбайнів, і Гриша записався перший.
Вів той гурток бригадир колгоспних механізаторів Безкоровайний.
15
Про Безкоровайного можна б сказати, що він і народився на тракторі. Така думка мимоволі спливає, коли подивишся на всі оті кінні пам’ятники, де кінь і чоловік уже ніяк не уявляються двома різними істотами, а сприймаються, як одне ціле, як химерний витвір природи, якийсь кентавр, чи що. Щось схоже відчуваєш також і тоді, коли бачиш якогось чоловіка за двотумбовим столом, яким він відгородився від тебе і позирає звідти, як із-за барикади, не наважуючись розлучитися з своїм захистком, так ніби й народився за тим столом. Щоправда, приклади ці не зовсім вдалі, коли йдеться про Безкоровайного. Бо всі конячі й інші пам’ятники навіки приковані до своїх постаментів, вони позбавлені одної з найістотніших прикмет живого життя — діяльності, руху, а Безкоровайний без руху, без пересувань, без найбурхливішої діяльності не уявлявся так само, як і без трактора.
Мабуть, він і в Карпів Яр приїхав колись на тракторі, принаймні у всіх склалося таке враження від його першої, ще в далекі довоєнні роки, появи в селі. Приїхав — і вже не зліз із свого сталевого коня, а його веснянкувата Грунька одразу стала варити їсти трактористам, так ніби те й робила все життя, що годувала невтомну механізаторську братію. Безкоровайний орав, сіяв, косив, возив, тягав своїм трактором, Грунька варила смачні степові борщі для його бригади, зайнятість у них обох була просто неймовірна, і все ж вони якось примудрилися поповнити населення Карпового Яру аж дев’ятьма хлопчиками.
Грунька одержала за своїх хлопчиків «Материнську славу», а Безкоровайний за трактор — трудову медаль. Ця медаль була тоді єдина на весь район, Безкоровайного без кінця возили по урочистих зборах, щоб люди бачили його медаль, десь мало не в області пошили йому волохатий сірий піджак, Безкоровайний тримав той піджак з медаллю в себе в тракторному вагончику, щоб мати його напохваті, але не так для всіх отих урочистих зборів, як для справ, сказати б, щоденних, тобто батьківських. Бо з мануфактурою в ті часи було сутужно, а на хлопчиках штанці й сорочечки просто-таки горіли, не встигали вони з Грунькою ні набирати матерії, ні обшивати своїх нащадків. Може виникнути запитання: до чого ж тут волохатий піджак з медаллю? Механіка вельми нескладна. Приїздив у поле водовоз або возій пального, гукав: «Дядьку Безкоровайний, мануфактуру дають!» — бригадир хапав свій піджак, сідлав мотоцикл і гнав до села, до крамниці, де вже під обшмугляним дерев'яним, з обкованими бляхою кінчиками метром крамника Кузьми Кириловича лопотіли сатини, тонко звискували ситці, цупко напиналася «чортова шкіра», і сільські кумасі, хоч як товпилися до того метра, все ж розступалися перед Безкоровайним, і не так з поваги до його багатодітності (бувало в людей і більше!), як з високої пошани до трудової (знову-ж таки нагадуємо: єдиної на весь район!) медалі!