Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери

Натомившись, ставав на коліна, тулив вухо до землі, і серце, яке пам’ятало набагато більше, аніж сам чоловік, вело далі. Врешті на овиді, крізь завісу марева, засвітилося добродушне обличчя гори Мелані. На якусь мить подорожній вражено зупинився і довго ковтав давкий клубок у горлі. Сльози, наздоганяючи одна одну, побігли запалими щоками. Через якийсь час, гамуючи у собі зойк радості, чоловік щосили помчав. Розмахував руками, аби скоріш розігнати марево ранньої осені, що не давало глянути на гору зблизька.

Спітнілий, задиханий, упав біля підніжжя Мелані, наче перед вівтарем, і, ридаючи, цілував гаряче каміння.

— Пам’ятаєш мене?! — питав крізь сльози. — Я знаю, ти не забула, мусиш мене пам’ятати! — волав, дивлячись ледь не божевільними очима на вершину.

Та Меланя — старість не радість — як не силкувалася, ніяк не могла віднайти у пам’яті дивного пілігрима.

— Стара я вже, — мовила, виправдовуючись, гора, — то й пам’ять уже сліпувата стала.

— І ви, трави, не впізнали мене? — спитав з відчаєм, перебираючи неслухняними пальцями билинку за билинкою. — Невже й ви не пам’ятаєте мене? — пильно задивлявся в очі травам, що розкішно знімалися від підніжжя до самого вершка.

— Осінь, чоловіче добрий, — сумно прошелестіли трави, — наша колись чіпка, весняна пам’ять уже прижухла.

— І ви, дерева, не впізнали мене?! — ледь не ридаючи, проказав пілігрим до трьох братів-горіхів, що, роззявивши роти-дупла, спостерігали за незвичною сценою.

Брати здивовано переглянулись. Кожен поспіхом шукав у пам’яті пришельця.

— Ми вже й самі не знаємо, скільки літ живемо, — врешті зітхнув старший брат. — Помалу трухлявіємо, певне, із труховиною і пам’ять про тебе вже висипалась.

— І ти, поточе, не впізнав мене?! — з останньою надією запитав подорожній.

— Знову напасть на мене, — сердито забубнів, ховаючись в очереті, потік. — Не впізнаю! Пам’ять моя спливла за водою. Ось Велика ріка, може, й пам’ятала тебе, але вона давно кудись щезла.

І тільки дощ упізнав подорожнього.

Мешкав в одному із закинутих винних підвалів у череві гори Мелані з часів першої світової війни, тож пам’ятав кожного прирічанця, який народився і жив у селі за його тямки.

А придибав дощ сюди, у Прирічне, десь із рівнини Дунайської разом із Гаракалем, коли той вертався додому з “таліянського фронту”. Поносився на хмарах довкола села, спробував на смак благородної прирічанської землі, чув, як молилися і раділи йому прирічанці — перед цим засуха ледь не з’їла врожай, — то й передумалося блукати далі. Відшукав собі сяке-таке житло у давно закинутому підвалі в горі Мелані, то й жив, не вельми сумуючи, біля безсмертного села: попросять прирічанці благодатної вологи на поля — покличе якусь хмару, осідлає її і почвалає, щедро сіючи по землі соки живлющі, а не згадують — то й так сумління не дуже гризе. А це прирічанцям мед на душу: як-не-як, свій, знайомий дощ. Хіба можуть цим похвалитися лопухівці, вонігівці, волячівці, а заньківці й поготів.

Отже, тільки дощ упізнав подорожнього. Зачувши, як з останньою надією і відчаєм чоловік запитав: “І ти, поточе, не впізнав мене?”, дощ позіхнув і, чухаючи потилицю, вигулькнув із винного підвалу. Довго мружився від яскравого сонця, а потім крикнув молодій пузатій хмарі, що весь час крутилася довкола Мелані.

— Подь лиш, небого, сюди!

Та вмить підлетіла, дощ учепився їй за кострубату гриву, підплив до подорожнього й зігнувся над ним.