Відродження Нації [Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.]

РОЗДІЛ VІІІ. УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА СТАВИТЬ ВИРАЗНІ ВИМОГИ РОСІЙСЬКОМУ ТИМЧАСОВОМУ ПРАВИТЕЛЬСТВУ Й РУСЬКІЙ ДЕМОКРАТІЇ

1. Революція потребує миру.

Тим часом загально-російська революція, перейшовши стадію святочних днів, розгорталась все ширше та ширше, проймала все глибше соціально-політичні відносини, в'їдалася в соціальні тріщини, розмивала їх і робила цілими проваллями.

Революція — переворот, зміна, визволення. Так думав кожний. Кожна кляса, ґрупа, стан, професія, кожна окрема людина сподівалися від неї увільнення від тих лих, які зазнавала раніше в своєму станові.

Праця, як примус, як невільне, тяжке, безнадійне витрачання сил, праця, як довічня каторга за невідоме злочинство, як перепона до радостей життя, до веселої гри сил і розвитку, — така праця була прокляттям, найбільшою неволею. І цілком природно, що пролетаріат, отой без-вини каторжник приняв революцію не тільки, як знищення царизму, але й як визвольницю від свого соціального поневолення, від каторги примусової, винищуючої праці.

Звідси походить та „нестриманість і непоміркованість”, — як казала буржуазна преса, — вимог робітництва в сфері робітничого зоконодавства, в підвищенню заробітньої платні, в зменшенню годин робочого дню, що такою широкою хвилею розлилась по всій Росії. Вважаючи поділ на кляси явищем цілком нормальним, природним, незмінним ніколи й законним, кляса непрацюючих дивилась на домагання кляси працюючих, як на порушення норм і законів природи та людського громадянства. Не зазнавши самі того тягару, тої безпросвітности вічної, невилазної праці, вони, ці вічно безробітні, вічно гулящі люди, злісно сміялись з „зажерливости” працюючих, з їхньої „жадности” до найбільшої, непомірної платні, з їхнього бажання робити яко мога меньче, словом з їхнього, як здавалось гулящим людям, смішного, еґоїстичного, невірного й шкодливого розуміння революції й свободи.

Розуміється, вони мали деяку рацію, говорячи про шкоду для всього господарства держави від такої зміни відносин. Розуміється, продукційність краю зменьшувалась, розвиток продукційних сил гальмувався, сама машина працювала зовсім уже безладно, стіхійно.

Але запобігти цій шкоді можна було зовсім не злісним сміхом, не упертим обстоюванням своїх клясових позіцій.

Так само селянство. Революція — свобода. Але свобода й визволення не тільки від ґубернаторів, справників, стражників, але й від вікової, підтримуваної отими ґубернаторами й стражниками залежности від гулящих, вічно-святкуючих людей, від увільнення від праці на них, від поневолення земельним голодом!

А звідси знов той самий „еґоїзм, зажерливість, жадність, нетерплячка”. Прогнавши стражників і ґубернаторів, селяне не могли зрозуміти, чому мають лишатися незачепно ті, ради яких істнували ті стражники, — поміщики. І, будучи послідовними, вони самі, “самочинно”, — як тоді говорилось, — зміняли відносини, провадили революцію до лоґічних і консеквентних висновків: одбірали в гулящих людей землю, яку ті ніколи своїми руками не обробляли, й передавали тим, які все життя робили на ній.