![Мої і чужі таємниці [Збірка: «Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона»; «Мої і чужі таємниці»; «Піраміда»] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/5/4/9/moi-i-chuzhi-taemnici-zbirka-vazhke-zhittya-i-nebezpechni-prigodi-pavla-valerianovicha-hvalimona-moi-download.jpg)
Мої і чужі таємниці [Збірка: «Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона»; «Мої і чужі таємниці»; «Піраміда»]
- Автор: Ячейкин Юрий Дмитриевич
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: “Веселка”
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Мої і чужі таємниці [Збірка: «Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона»; «Мої і чужі таємниці»; «Піраміда»]». Краткое содержание книги:
— Ні, — відповів я, — вона впала разом зі мною.
І раптом мати чомусь сполотніла.
— Звідки ти впав? — тремтячим голосом запитала вона.
Мене навіть здивувало таке наївне запитання.
— Ясно, зверху. Звідки ж іще падають?
Тепер мати почала запитувати батька.
— Ти чуєш, Миколо? — запитала вона.
Батько похмуро відповів:
— Чую.
— Що ж нам робити з цим бешкетником?
— Відшмагати…
Ця відповідь мені дуже не сподобалася. Тут у мене з батьком ніякої одностайності не було.
Але у подібних випадках тато завжди додавав, що у нього немає на мене ременя. А якщо у нього нема на мене ременя, цілком зрозуміло, що відшмагати мене неможливо.
“Купив тато вже ремінь чи ще не купив?” — стривожено подумав я.
Та батько мене заспокоїв.
— Ременя на нього нема! — з глибоким жалем промовив він.
А потім наказав мені:
— Одягайся!
А коли ми вже зовсім зібралися іти в школу до директора, раптом мати запитала нас обох:
— Носовики взяли?
Ми поспішно вийшли з хати.
Розмова з директором школи відбулася за зачиненими дверима. Ми з батьком обидва опинилися за дверима: він був у кабінеті Василя Тихоновича, а я — у коридорі.
Вони так довго розмовляли, що я за цей час устиг би вивчити усі уроки або подивитися хоча б півфільму. Я стояв, даремно гаяв дорогоцінний час і хвилювався, бо більше у коридорі геть нічого було робити.
З кабінету батько вийшов разом з Василем Тихоновичем. А коли вони на прощання потиснули один одному руки, батько пішов не додому, а попрямував у наш клас. Виявилося, що за порадою Василя Тихоновича він вирішив почитати свіжий номер “Колючки”, наче у нас вдома ніяких газет немає.
От зайшов батько у клас і почав читати, а я — слідкувати, що найбільше його зацікавить.
Надто його увагу привернула карикатура. Мабуть, тому, що вона займала мало не половину стіннівки. На ній був зображений юний космонавт у вільному польоті з козирка над шкільними дверима. Тільки скафандр у нього був зліплений із снігу і невдаха-космонавт скидався на снігову бабу. А щоб мій батько не переплутав, кого саме намалювали у газеті, унизу написали: “Космонавт Толя Сливка”.
— Дострибався! — сказав батько.
Я терпляче чекав, коли тато почне мене лаяти і розповідати, яким хорошим та дисциплінованим учнем колись був він сам. Я давно зауважив, що всі батьки колись були хорошими і дисциплінованими учнями.
Але батько мене зовсім не лаяв, а тільки по-товариськи пообіцяв:
— Ти у мене ще пострибаєш!
Розділ 8
ОДНОГО РАНКУ
Невідомо, чим скінчилася б уся ця неприємна історія, якби одного чудового дня не сталася неймовірна подія. А сталася вона у перший день занять після зимових канікул.
Канікули пролинули надзвичайно швидко. Воно й не дивно — для зимового відпочинку школярів вибрали найкоротші дні року. Отака несправедливість! Хіба ж за короткий день як слід відпочинеш? Я, наприклад, хоч і встиг подивитися вісімнадцять фільмів і побувати на семи новорічних ялинках, та відпочити так і не встиг.
А я ж обіцяв Лесикові:
— З ніг звалюся, а відпочину як слід.
Але виконати обіцянку мені не пощастило.
І от того чудового дня я прокинувся у препоганому настрої. Та ще мати почала мене запитувати:
— Ти довго спатимеш?
Я відповів:
— Ні, вже недовго, бо я прокинувся.
— Ти ще не забув, де підручники лежать?
— Ні, не забув.
Мати недовірливо похитала головою і сказала, зовсім як тато:
— Ех, Только, ременя на тебе немає…
А потім вона пішла на роботу задавати питання хворим, а я залишився вдома сам.
Сів на ліжко і задумався. Думки були невеселі. За другу чверть я мав аж дві трійки. Правда, у мене була ще п’ятірка з фізкультури, але була й одна четвірка, гірша за двійку — за поведінку. Ну, як з такими показниками змагатися? Підведу хлопців, не полетимо на Марс. А хто у цьому винен? Я винен.
— Ех, Только, Только, — гірко сказав я, — кепські твої справи.
— Буває гірше, — озвався хтось з вітальні, двері до якої були прочинені.
— Звісно, буває, — незадоволено буркнув я. А незадоволений я був тим, що говорив уголос і хтось довідався про мої найпотаємніші думки. І як це мати не попередила, що до нас приїхав гість? А навіщо сторонній людині знати про мої особисті неприємності?
— Звісно, буває, — роздратовано повторив я, — тільки невідомо, що гірше, а що краще.
— Це правда, — погодився невидимий гість.
Тоді я підвівся і пішов до вітальні, щоб подивитися, хто до нас приїхав.