Острів тисячі самоцвітів
- Автор: Пашек Мирко
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Соботович
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Острів тисячі самоцвітів». Краткое содержание книги:
— А тепер що-небудь скажи, — озвався Жожо. — Або ти, Бандало. Я дозволяю тобі це.
— Я не знаю, що міг би сказати, пане, — прошепотів Бандала.
— Словом, ти бовдур. То скажи що-небудь ти! — показав Жожо нагаєм на Тікірі. — Чи ти теж не знаєш?
— Знаю, — сказав Тікірі. — Ти страшенно змінився. То має бути дуже дивна та земля, та Південна Африка.
Жожо пирснув:
— Та земля в сто разів краща від цієї, ти, бовдуре! Там чорні нічого не дозволяють собі, шануються, там є лад! Але я дам лад і тут, на цьому безглуздому острові… — Раптом, щось згадавши, він дзвінко засміявся: — Ось послухайте, що я вам розкажу: коли мене там спитали якось, де мій тато, і я сказав, що в Калуеламагатарі, то всі попадали зо сміху.
— Чого? — здивувався Тікірі. Оцього-то він справді не розумів. «Калу» — по-сінгальськи «чорний», «ела» — «потік», «мага» — «великий» і «тара» — «пристань». Отже, ясно: «Калуеламагатара» — «Велика Пристань біля Чорного Потоку»; хоча пристані давно вже нема, річка теж скорше коричнева, ніж чорна, — це все нічого не міняє, назва села ні безглузда, ні смішна, що чудово відомо самому Жожо — адже він знає сінгальську мову. — Наше село знають геть скрізь, а наш острів найбільший і найліпший…
— Пхе-хе-хе! — зареготав Жожо й мало не впав з крісла. — Ваш острів! Таких островів сила-силенна, навіть не полічиш усіх!
— Де? — різко спитав Тікірі.
— Всюди на світі.
— А хто там живе?
— Хто! Коричневі, чорні, жовті і які завгодно. Словом, такі, ще дременуть на дерево, коли я стрельну. Власне, я можу й не стріляти, досить буде мені чхнути або ляснути в долоні.
Жожо мить милувався розгубленістю Тікірі.
— Не віриш?
— Ні.
Замість відповіді Жожо ляснув у долоні.
— Що, пане? — озвався з-за крісла Бандала.
— Вилізь на дерево й скинь мені горіх!
— Слухаю, пане.
Сонце майже торкалося океану, весь небосхил світився фіолетовим сяйвом. На гладіні води чорнів обрис острівця Калудуви з розкуйовдженим чубчиком пальм, але зовсім близенько височіла інша пальма, така сама розкуйовджена — та, що на ній тепер видно чорний вузлик, який повз помалу вгору. Немов чорний жук. Відтак згори шелеснув горіх. Гупнув.
І знову став Бандала на землі, потупивши очі, затикаючи ножа за пасок саронга.
— Тепер віриш? — запитав Жожо.
Тікірі відразу не відповів. Не міг. Щось йому боляче здушило горло, ніби зашморг, і він мусив напружити всі свої сили, щоб розірвати той зашморг.
— Ні! — вигукнув Тікірі. — Чом я маю тобі вірити! Ніколи й ніде я не бачив, щоб хто утікав на дерево, окрім мавпи…
— Ага!.. — звів Жожо палець угору.
— … та ще одного білого хлопця! — вів далі Тікірі, серце йому так стукотіло, що він увесь тремтів. — Але тому хлопцеві й пальми замало, бо він навіть власної тіні злякався. Накивав п'ятами аж за море. Хоч ніхто ще ані стрельнув, ані ляснув у долоні…
— Бандало! — гукнув Жожо. — Накресли пальцем риску на грунті.
— Слухаюсь, пане, — відказав Бандала й схилився до землі.
— Говори! — звелів Жожо Тікірі. — Далі. Що ти ще знаєш?
— Усе! Що це неправда, байки, оте твоє базікання. Ти брешеш і ще раз брешеш!
— Бандало! — зронив Жожо. — Накресли другу риску!
Бандала послухався.
— А що ж я брешу? — спитав Жожо в Тікірі.
— Геть-чисто все! Корчиш із себе пана, якому належать усенькі острови на світі.
— Лишень острови? — Жожо засміявся й ворухнувся в кріслі. — Бевзю, нам належить трішки більше! Нам належить усе. Море, небо, земля! На морі маємо кораблі, під морем маємо підводні човни, в повітрі маємо літаки, на землі маємо гармати й танки.
Тікірі заплющив очі. Нараз повірив. Авжеж, білі все це мають. Жожо не бреше. Цієї хвилини його опанувала невимовна втома. Він згорбився. Руки йому опустились і повисли вздовж тулуба, наче він їх зламав або вивихнув під час учорашнього змагання з веслом. Тікірі ж зараз думав про те весло, яке двічі випадало йому з руки, але яке він щоразу знову зводив. І саме цей спогад допоміг йому піднестися духом.
— Може, — сказав Тікірі. — Може, все те ви маєте. Але всенький світ вам таки, не належить. Що ви маєте під землею? Скажи, що ви маєте там? Нічого. Нічого й нічого.
— Ти так гадаєш? — осміхнувся Жожо. Мить глузливо споглядав Тікірі, примруживши очі, відтак процідив: — Щоб знав: під землею ми маємо рабів.
Тікірі перехопило подих. Він зрозумів, у кого мітить Жожо, кого хоче образити. Його небіжчика батька.
— Ти… Ти!.. — видихнув тяжко. Ступнув крок. Кулаки йому самі стислись, аж боляче засвербіли вчорашні мозолі. — Ти!..