Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період

Цей страх неготовности (наскільки підставний, невдовзі засвідчили події Української революції[38]) — своєрідна модифікація «екзистенціального страху» — пронизує без перебільшення всю публічну діяльність Франка 1890—1900-х років, зумовлюючи, між іншим, і її подивугідну, часом якусь аж наче невротичну, різнобічність: адже ж «треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості» [133, 101]. Так апелював Франко 1897 р. до українських радикалів — поступових інтеліґентів-драгоманівців по той бік Збруча і, що вельми прикметно, розуміння не знайшов — зайвий доказ того, наскільки аванґардним, посунутим наперед порівняно із сучасниками був його «історичний змисел».

У відповідь на Франкове різке: «Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на него нові ярма» [133, 107—108], — у відповідь на цей, гостро й недвозначно виражений, «страх неготовности» Леся Українка в полемічній статті «Не так тії вороги, як добрії люди» гірко іронізує: «…політична воля нібито має наступити „не нині, то завтра!“ Вашими б, д. Франко, устами та мед пити!» І далі: «не муки апостолів-борців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці» [100, 22].

Надзвичайно симптоматична ця полеміка між Лесею Українкою й Франком, винесена, на жаль, поза увагу радянської історичної науки, котра досі надавала слово тільки одній із полемізуючих сторін — Лесі Українці, збуваючи суть їхнього з Франком розходження чи не єдиною заввагою, що, мовляв, Франко «головне завдання визвольного руху зводив до пропаганди серед селянства», а Леся Українка, «яка вже на той час близько стояла до соціал-демократичного руху», піддала його за це «різкій критиці» [100, 293], — заввага, зрештою, часткова й до властивої суті полеміки дотична лише побіжно. Далеко евристичнішим був би тут, на наш погляд, філософський та соціопсихологічний аналіз цього своєрідного «діалогу культур», очевидно ж бо, що диспутанти говорять різними мовами й мають на оці різні предмети: Франкове гасло «Зробити з мас політичну силу» (причому «на своїм ґрунті», з тим, аби стати «живою одиницею серед народів» [133, 101], — надалі, — можливо, не без впливу цієї полеміки — він висловлюватиметься ще точніше — зробити з мас «українську націю») — Леся Українка, політично вихована російською дійсністю, сприймає й витлумачує в контексті традицій російського визвольного руху — як спізнений заклик до «ходіння в народ». Головне ж, разюче різниться, так би мовити, динаміка переживання російським і австрійським інтеліґентами соціального часу: якщо Франка найдужче лякає неготовність України включитися у всесвітньо-історичний процес на грядущому переломі, то Лесю Українку — «марність праці», тобто сама реальність цього, хоч як жаданого, перелому постає перед нею як щось доволі гіпотетичне, радше теоретично «вирахуване», ніж безпосередньо-життєво вичуте.