Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію
- Автор: Йогансен Майк Гервасиевич
- Год: 1932
- Язык: украинский
- Год: Рух
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію». Краткое содержание книги:
Уже він улаштував вісь, уже поставив весла і лагодився зіпхати човна в воду, коли Альчеста побачила крізь кугу чиїсь босі ноги.
— Оресте! Дивіться! — скрикнула вона. Перебийніс швиденько розсунув зілля і витяг звідти за ноги невеличкого хлопця, чорного і обідраного. Хлопець протер очі й сказав:
— Пустіть, дядю, а то вкусю!
— Для чого ж ти будеш кусати мене, вічний мандрівче? — сказав Перебийніс. — Яка тобі з того буде вигода! Краще ти розкажи прекрасній дамі про свою останню мандрівку, а я тобі за це дам, скажімо, три кубічні дециметри сала, бо хліб у тебе, очевидно, є. Починай, о завзятий, невтомний мандрівче. Починай, о соле землі, о їдючий ферменте, що примушуєш мусувати міщанський побут! Починай, хлопче!
— Попереду ви мені покажіть сало, — ввічливо, але твердо одказав безпритульний.
Перебийніс одрізав скибку сала і дав її безпритульному.
— Я син доброго древонасадця, — сказав хлопець, — він вигонив колись мене з братом і матір’ю з хати. Довго блукали ми, шукаючи притулку, та нарешті я не витримав такого неспокійного життя і втік до безпритульних.
Сьогодні я був близько хати доброго древонасадця, мого батька, я хотів украсти дошку або дві, бо мені треба було зробити запас цигарок. Але добрий древонасадець вистрелив у мене з рушниці, і я втік. Я спав тут коло озера, і мені приснилося, ніби десь лісовою дорогою торохкотить деревляний візок і в ньому сидить марципанова лялька. Цей візок був дуже маленький, і його тягнув веселий сірий ослик…
З човна задзвенів срібний сміх, то сміялася Альчеста. Перебийніс ласкаво глянув на безпритульного.
— По тому я прокинувся, і мені здалося, що ви, дядю, витягли мене за ноги і дали мені скибку сала. Оце така була моя остання мандрівка.
— Все ж таки, мандрівче, я думав, що ти зможеш більше розповісти, — мовив Перебийніс.
— Ах, дядю! — сумно зідхнув хлопець. — Ви не можете собі уявити, як набридає за цілісінький день розповідати. Це ж мій хліб — оті казки, що я їх мушу експромтом творити для кожного, хто може дати мені копійку. До того ж ця публіка страшенно полюбляє антихудожні оповідання про злочинства, грабунок, полові ненормальності та венеричні хвороби. Чи повірите, цей сифіліс просто сидить мені в печінках. Отож я розповів вам щиру правду і тільки трішки прикрасив свій сон. Будьте готові.
Безпритульний зробив бадьорий жест рукою і, одійшовши на ступнів десять, ліг у траву.
Лісовою дорогою з-поміж дерев вийшов добрий древонасадець.
— Доброго здоровля, — сказав він і сперся на рушницю. — У вас теж берданка; це виходить усе одно як австрійський фронт. Коли я був на фронті, ми сиділи отак на горі взимку, а австрійці під нас підкопувались. І зовсім близько сновигають нехристі, отак за гін від нас. Нам патронів дають удосталь, кажуть: «Дєлайтє перестрєлку». Ну, ми робимо ту перестрєлку так — аби стріляти, тільки коло мене один хлопець і каже: «Дядю, я його встрелю, близько дуже, собака, бігає».
«Не стріляй, — кажу, — на кий тобі чорт? Роби перестрєлку».
А він знову: «Дядю, — каже, — я його поцілю, гада!»
«Та на кий тобі, — кажу, — біс він здався? Яка тобі вигода, скажи, дурна голово?»
А він одно: «Поцілю та поцілю».
І поцілив-таки, дурень. Австрієць як не закричить, мов заєць, аж у вухах залящало. Підбіг до нього санітар, ізняв із його усе, й сорочку ізняв — а тут холодно, аж зуби цокають, тільки глядячи на нього, і став йому перев’язку робити. А цей дурний ніяк не вгамується.
«Дядю, — каже, — я й санітара поцілю!»
«І не кажи до мене, — кажу. — Я з дурнем і балакати не хочу. А коли ти тут будеш людей без діла стріляти по-дурному, то, ось тобі слово, поцілю тебе самого колись у спину».
Аж тоді вгамувався. Отак-то бувало славно в нас на австрійському фронті.
Древонасадець приязно оглянувсь навколо й побачив безпритульного в траві.
— Диви, Ілько! — сказав він. — Знов ти в мене дошки націляєш. Я ж тобі казав, що встрелю. Ну, лежи, лежи, тільки щоб до хати й близько не підходив.
Древонасадець вибрав вигідне місце і сів на траві крутити собі цигарку.
Торохтів віз, і з лісу виїхав селянин Черепаха, підстьобуючи свого вірного коня Володьку.
— Чи не треба когось одвезти на станцію? — сказав селянин Черепаха. — Я саме їхав по горілку, та коли ото проїжджав повз отой бовдур, що з нього балакає на майдані, то й прочув, що не треба пити горілку, бо здорово шкодить на печінки. То я й завернув сюди — лучче, думаю, замість пити, одвезу когось на станцію.