Людина без властивостей. Том I

Одного ранку Ульріх повернувся додому в такому вигляді, що хоч сядь та й плач: одяг звисав клаптями, на розбиту голову довелося накласти примочки, годинник і гаманець безслідно зникли. Ульріх не знав, хто його пограбував — оті троє чоловіків, з котрими він завів бійку, чи який-небудь жалісливець, коли він, Ульріх, хоч і недовго, та все ж непритомний лежав на бруківці. Він ліг у постіль і, коли його знесилені руки й ноги знов опинилися під ковдрою, в затишку й безпеці, ще раз обміркував усе, що з ним сталось.

Оті три голови вигулькнули перед ним зненацька; можливо, тієї пізньої пори на безлюдній вулиці він котрогось із них ненароком зачепив, адже думки його були розпорошені й заклопотані чимось іншим, а ті пики з’явились у світлі під ліхтарем уже спотворені, тільки й чекаючи нагоди, щоб розлютитися. І він припустився помилки. Треба було відскочити назад, так ніби він злякався, й водночас добряче штовхнути плечем або стусонути ліктем під бік отого типа, що став позад нього, а тоді відразу щодуху кинутися навтіки, бо з трьома такими кремезними лобами в бійку краще не встрявати. А він натомість на мить завагався. То все через вік, через його тридцять два роки; войовничість і кохання тепер потребують часу вже трохи більше. Він не повірив, що ті три пики, які серед ночі зневажливо й люто раптом глипнули на нього, поквапилися лише на його гроші, й піддався почуттю, що то злилася водно і втілилась у трьох постатях ненависть проти нього; і поки ті волоцюги вже осипали його брудною лайкою, він тішився думкою, що це, може, зовсім і не волоцюги, а такі самі громадяни, як він, тільки трохи підпилі й розкуті, тож і зачепили його, коли він ішов своєю дорогою, і розрядили на ньому ненавистью, яка постійно чигає на нього, та й узагалі на кожну чужу людину, мов гроза в атмосфері. Адже щось таке часом відчував і він. Нині неймовірно багато людей відчувають прикрі суперечності між собою і неймовірно багатьма іншими людьми. Це — основна риса культури: те, що людина рішуче недовіряє людям з-поза меж її власного кола, що, отже, не лише германець юдея, а й футболіст піаніста має за істоту незбагненну й меншовартісну. Адже річ зберігається, зрештою, лише завдяки власним межам, а відтак — завдяки до певної міри ворожій протидії своєму оточенню; без папи не було б Лютера, а без язичників — папи, тому не можна не визнати, що надзвичайно глибока прихильність однієї людини до іншої полягає у прагненні заперечити її. Про це Ульріх міркував, звісно, не так докладно; однак йому був знайомий цей стан непевної, атмосферної ворожости, яким насичене повітря в нашу добу, і коли така ворожість раптом зосереджується в трьох незнайомцях, які потім знову назавжди зникають, зосереджується, щоб ударити громом і блискавкою, то це вже мало не полегкість.