Нічого особистого

Тричі вона наближалася до дверей, проте пройти повз щурячу мотузку не могла. Так і крутилася поруч, як гоголівська панночка у труні навколо крейдяного кола.

«Це ж треба щось робити. Скільки мені тут сидіти?» — подумала Новицька, гарячково шукаючи вихід. Спершу вона спробувала набрати бодай когось із решти пацієнток. Чи то в неї телефон гавкнув, чи то нікого немає на місці. Нікого немає на місці. Нікого немає. Немає… Що вона там казала професору про нікого немає і пневматичну гвинтівку? Тільки де гвинтівка?

Треба щось робити з пацюком. Негайно щось робити з пацюком. І бажано так, щоб на нього не дивитися. Бо її ще раз знудить. І в номері окрім старого брудного ганчір'я буде смердіти ще й блювотинням. І ще трупом щура, що розкладається, висячи на мотузці. О mein Gott! Ще раз. Це була вівсянка. Вона ж просила дати їй нормальну їжу.

От якби ножиці — можна було б замружити очі й перерізати мотузку, потім кинути на пацюка простирадло і перестрибнути геть. А потім… А потім, якщо вона тут десь знайде пневматичну гвинтівку…

Найгірше, що ножиць тут немає. Узагалі жодних гострих предметів. Може, б ніж? Може, пригнутися й проповзти? А якщо зачепити щура ліктем чи ще чимось, він почне крутитися на своїй мотузці… Жирний такий, відгодований. От же падлюка, так висить, що як повзтимеш — зачепиш, і боком не пролізеш.

Еврика! Є пилочка для нігтів. Тільки доведеться тримати мотузку другою рукою, поки пилятиме.

«Нічьо, — думала Новицька, пиляючи. — Коли я звідси вийду, я професора цим пацюком нагодую. Ні, я йому цим пацюком клізму поставлю».

Коли мертва тварюка гепнулась об підлогу, Новицька мала такий рівень злості, що навіть не стала кидати на труп простирадло і стрибати, вона просто відфутболила одним ударом тільце в коридор. Потім зняла капці, викинула їх у смітник і перевзулася.

У коридорі тихо. Надзвичайно тихо. Неймовірно тихо. Нереально тихо. Де неадекватна тітка, яка о пів на восьму всіх будить пилососом? Де пунктуальний портьє, який приносить розклад на сьогодні? І вже має бути прибиральниця… У купі з тим, що вже дев'ята година і мовчить телефон, дуже цікаво виходить.

— Дєвочкі! — наважилась покликати Новицька.

Власний голос потонув у глибині коридору. І здався Анні вкрай непевним.

«Боже мій, це я і на презентаціях так звучу? Капець…» — подумала вона і повторила баском:

— Дєвочкі!

Нікого. Ок. Новицька квапливо повернулася у номер, замкнулася на ключ і почала оглядати приміщення, думаючи, де видерти якусь частину інтер'єру, що була б за предмет нанесення важких тілесних ушкоджень. Зрештою, Новицька розбила об стіну стілець та взяла собі від нього ніжку. Вгорі з ніжки стирчав довгий металевий шуруп. Дуже зручно. З одного боку — перелом черепа, з іншого, наприклад — заражаєш правцем. Можна сказати фізична і хімічна зброя 2в1. А в тому, що їй знадобиться зброя, Анна Новицька не сумнівалася. Те що діло — глина, вона відчувала п'ятою точкою. А п'ята точка в Новицької була підвищеної чутливості. Стопудово.