Останній світ

Ще багато років після того врочистого зібрання в Сан-Лоренцо Котта зберігав у пам’яті цей навдивовиж виразний Назонів образ — незмінний, навіки вихоплений із часу образ, ясний спогад, яким вимірював подумки поступовий занепад і перевтілення живого, дедалі старішого Назона, згасання його величі й глибину падіння. Коли вже людина з висоти своєї слави і неприступності могла впасти в таку зневагу, коли її могли вигнати на скелясте чорноморське узбережжя, коли вже з Сан-Лоренцо і з академічних вітрин зник навіть заретушований, перетворений на молочно-білу чи тьмяну сріблясту пляму його зроблений на згадку й узятий у рамку портрет, то чи не вгадувалися вже і в найрозкішніших столичних палацах обриси руїн, на які ті палаци мали розпастися з плином часу, чи не вгадувалося в буянні квітів у садках та парках мерехтіння майбутніх пустель, а в безтурботних чи захоплених мінах на обличчях у глядачів на комедійних виставах та в цирку — бліда тінь смерті?

І коли Назон справді впав, водяні знаки минущості почали проступати Котті навіть у камінні. Порівнявши ясний образ часів Сан-Лоренцо й того чоловіка, що в сльозах назавжди покидав одного безхмарного четверга в березні свій дім на п’яцца дель Моро, Котта вперше усвідомив, яка ж легенька — мов пушинка — споруда цей світ, які вразливі гори, що розсипаються на пісок, які нетривкі моря, що випаровуються і обертаються в хмари, які короткі спалахи в зірок...

Нікому не зостається його подоба.

Завдяки цьому усвідомленню, яке ще в Сан-Лоренцо сповнило його патетичною, але зрілою світовою скорботою, Котта прилучився нарешті до кола Назонових друзів, які захоплювалися поетом навіть у часи його падіння, а коли він зник, перечитували його заборонені книжки так уперто й самовіддано, що сотні рядків і віршів навік укарбовувалися в пам’ять.

Цього дня кіномеханік Кипарис покидав залізне місто так само, як Назон колись покидав Сан-Лоренцо та Рим — на очах у натовпу цікавих, скорившися долі, з відсутнім, промовистим виразом на обличчі, як людина, що знає: сюди вона вже ніколи не повернеться.

Вибравшись із тісноти міських вуличок, Кипарис прив’язав довгого налигача з оленем до люшні, виліз, крекнувши, на передок фургона й почав виписувати батогом над самісінькими гривами в буланих спіралі та петлі, немовби хотів змалювати так і коням, і небагатьом глядачам, які ще проводжали його, складне плетиво майбутніх своїх доріг. І ось фургон уже потрясся посмиком тим вибоїстим, усіяним камінням шляхом, що вів із Томів до покинутого міста Ліміри.