Помирана

— Ооо, це ловка шняга, — силувано всміхнувся Гектор, вилущуючи пігулки з чарунок. — Ловка… тіки сушить од неї, дялб.

Вони удвох спожили весь запас стимуляторів, і через годину видимий світ почало заливати барвами. Виглядало ніби дитина-бог узялася за розмальовку Корита і його околиць. Палахкотіли обгортки від шоколаду, оранжевим переливався поліетилен, жмути скловати стали кислотно-салатовими, брудний пісок — темним золотом. Навіть шестерня в голові Гектора набула відтінку благородної бронзи. Кольори — усі без винятку — милували око. З ними прийшла безтурботність, легкість рухів і слів.

Нельсон завів із братом невимушену бесіду і не припиняв дивуватися розкішному довколишньому калейдоскопу, в якому сміття було не просто сміттям, а щонайменше шедевром композиції. Кожен предмет посідав єдино правильне для нього місце, і Нельсон почувався безмежно вдячним за таку точність розташування всього, за таку зграбність і гармонію простору, а ще — за свою невипадкову участь у цьому благодатному пейзажі. Піт котився з лобів рясним діамантовим градом. Гектор приніс цілу каструлю води, вони черпали і пили, і кожен ковток живив якісь внутрішні струни краси, які так довго мовчали і врешті зазвучали на повну силу.

Душа бриніла нарозхрист, прагнула дружніх обіймів. Вулицею якраз чвалали люди з Гаражів — несли сплетені сіті на птахів. Нельсон покликав Веню і приязно замахав йому. Той у відповідь погрозив кулаком, із ударних кісточок якого стирчали свіжоімплантовані сталеві шипи. Але навіть це не внесло дисонансу в загальну ідилію.

Довколишня яскравість наснажувала організм. Хотілося діяти, та що там — вершити подвиги, долати пустелі й крушити гори, розганяти хмари і пускати дощі навспак. Нельсон випростався, гордовито випнув ребра. Гектор чухався так, наче його обсіло полчище бліх, але теж випромінював чистий ентузіазм.

— Тіло свербить, бо хоче робить, — пояснив Нельсон.

— То давай шо-небудь гоздовбаєм, ялбухан! — розвинув думку Гектор.

— Не тре’ нічого ламать. Будем творить чудеса, ілуха!