Вільний світ
- Автор: Белимова Татьяна Валерьевна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7845-8, 978-966-14-7952-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вільний світ». Краткое содержание книги:
– З ким це ти розмовляв? Га? А я й так знаю! Це покоївка Майєрів! Покоївка, а така завжди видзіґорна, ніби панна. Я навіть бачила, як її наш новий поліцейський на каву запрошував, а вона показала йому пов’язку «ost» і гонорово так каже «ніх фірштейн»!
– Ніх фірштейн… На ось, – Єфрем, не обертаючись, віддає Кеті букетик дзвоників. Він не бачить, як її обличчя осяює усмішка і воно стає по-особливому миле.
– Чуєш, Кеті, не ходи весь час за мною… Чуєш? У вас тут село. Ще подумають…
Єфрем не обертається до Кеті й не бачить, що її обличчя, яке хвилину тому сяяло від щастя, спохмурніло й вкрилося червоними плямами.
– Їдь додому, Кеті, я скоро теж приїду.
– А я не додому! Я до Ауґсбурґа! Не думай, що до тебе!
Її сукня у квіточки теж розчиняється на шосе. А зірваний букет дзвоників на узбіччі, нікому не потрібний, відкинутий обома (а третьому, тому, хто зірвав, тим більше він не потрібен). Тиша. Спокій. Сонце. І лише одноманітне дзижчання косарки в полі.
Покинутий острів
Там, де ще вчора замріяною Київською вулицею, ніби відділеною від Дніпра вузькою алейкою струнких тополь, неквапно ходять бабусі (швендяють одна до одної, тільки б удома не сидіти), хлопчаки гасають, здіймаючи фонтани піску, прості острів’яни снують у своїх нехитрих справах, сьогодні страшне, гогітливе вогнище до неба… Спека, страшна рукотворна спека. Облиті смолянистою смердючою речовиною будинки на довгих палях (а інших і нема на Трухановому острові, інших тут ніхто й не будував зроду-віку), як жертовні трипільські смолоскипи, палахкотять, здіймаючи до неба клуби чорного диму впереміж із язиками невситимого полум’я.
Трипільці в давні, предковічні часи на берегах цієї ж річки теж спалювали свої довершені двоповерхові будинки з усім начинням (пощо? з якого дива?) і мандрували далі, – як були і в чому були, – далі і далі, корчувати ліс, засівати нові поля, жити…
Але тут – і – сьогодні – це не трипільський ритуал! Хто питав труханівців, чи хочуть вони так? Чи згодні вони на добровільне спалення свого майна – осель – хлівців – клітей – повіток – закамарків?
– Ідіть! Ком! Будемо все палить!
Ні, це не Ганс, що приходив по молоко, не ті безжурні німчуки, які веселою ватагою залітали і, покидавши в кутку кімнати автомати та одяг, бігли на пляж купатися. Це якісь страшні, зі злими сірими рилами солдафони. Наставляють автомати, безцеремонно зазирають у шафи й комірчини. (Боже! Що там іще можна взяти? Які-такі запаси там іще можна надибати?)
– Три дні! Ферштейн? Три дні!
Семен схилився над ямою – критично її оглядає. Поки що зовсім неглибока (дівчатам ледь по пояс доходить). Який же це сховок? Чи встигнуть? Може, і встигнуть. Як не як, два дні лишилося… Німці не жартують. Такі не вміють сміятися (хіба що сам всміхнешся на кутні, і то востаннє).
Доньки риють. Їхні худі лопатки ходять без упину під літніми ще сукнями (ще ж тепло, бабине літо, хоч і кінець вересня). Доньки, його донечки! Було в нього дітей – три доньки і два сини (один найстарший від першого шлюбу з Настею), потім стало порівну (це коли Поля померла), а тепер… хто його вже й знає, як воно тепер? Обох синів на фронт забрали. Обох чекав. Обох чекав? Коли? Весь час? Весь час…
На старшого Настя ще тоді, у сорок першому, отримала похоронку, яку принесла й кинула на стіл із докором – розпачливим, злим, пекучим: «Ось! У тебе ще є діти! А мій! Мій! Єдиний син!.. Чому? За що?»
Запив… Чорно… Поміняв валянки на бутель самогону на Євбазі (залишилися калоші й чоботи). Правда, весь не встиг випити: Гаша десь заховала. Не кричала, не сварилася, не плакала, не благала, не падала на коліна (там, у кутку, за фікусом, як раніше) – просто заховала, а тоді відпоювала деревієм, сиділа біля ліжка з ночвами – не лягала, не спала, чергувала біля нього.
А Жора? Чи живий іще? Не поранений? Воює? Де? Що з ним? Поля ж віщувала… З її слів виходило… Що виходило з її слів? Важко, іноді зовсім неможливо було втямити Полину мову…
«А ти, братику, будеш ходити шляхами несходимими! Скільки ж твої ніженьки переміряють світу білого! А жити будеш далеко-далеко, додому не повернешся – аж до глибокої старості».
Ну от що це значить? Що вона цим хотіла сказати? Маячня чи пророцтво? Ну от як це розуміти? До глибокої старості? То виживе? А чого ж додому не вернеться? Чого? У полоні, може? Не доведи Господи! Чи ж йому, Семенові, не знати, як у тому полоні? І чого його там триматимуть «до глибокої старості»? Німці ж відступають… Скінчилося їхнє панування… На острові плацдарм зачищають, хочуть Київ боронити від наступу з лівого берега… Хитрі! Бач, як придумали… А люди, їхні хати, майно заважають?