Різдвяна історія ("Різдвяна пісня в прозі")
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-966-2909-79-1
- Переводчик: Іван Андрусяк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Різдвяна історія ("Різдвяна пісня в прозі")». Краткое содержание книги:
— Що це таке? — запитав лахмітник. — Невже завіса?
— А таки так, — зі сміхом відповіла жінка, погойдуючись на табуреті. — Завіса з-над ліжка.
— Та невже ти зняла всю цю штуку разом із кільцями, коли він ще там лежав?
— Ясна річ, зняла, — відповіла жінка. — А що такого?
— Тобі на роду написано нажити капітал, — завважив лахмітник. — І ти його наживеш.
— А чого ж через цього скнару відмовлятися від добра, що погано лежить, — незворушно відповідала жінка. — Ні, не на таку натрапили. Уважно, старий, не заляпай ковдру жиром.
— Це його ковдра? — запитав лахмітник.
— А чия ж іще? — відповіла жінка. — Тепер уже й без ковдри не застудиться!
— А від чого він помер? Чи не мав якої зарази? — запитав старий і, покинувши розбирати речі, глянув на жінку.
— Не бійся, — мовила вона. — І так не дуже приємно було морочитися з ним, а якби він був ще й заразний, то й поготів не варто було через такий мотлох. А ти дивись, та не задивляйся, — на цій сорочці не те що дірочки — жодної обтріпаної петлі не знайдеш. Найкраща його сорочка, з тонкого полотна. Якби не я, так би марно й пропала.
— Як це пропала? — запитав лахмітник.
— Таж напнули на нього і мало не поховали в ній, — зі сміхом відповіла жінка. — Не знаю, який дурень це зробив. Я ж, звісно, зняла, — вже якщо простий коленкор і для поховання не годиться, то навіщо його тоді взагалі виготовляють? Ні, для нього це саме те, що треба. У що не вдягни, а гидкішим однаково не стане.
Скрудж із жахом прислухався до її слів. Він дивився на цих людей, що зібралися навколо награбованого добра при вбогому світлі лампи, й відчував таке обурення й огиду, наче був присутній при тому, як зграя мерзотних демонів торгується біля трупа.
— Ха-ха-ха! — розсміялася прибиральниця, коли старий Джо дістав фланелевий мішечок, відлічив кілька монет і розклав їх купками на підлозі — кожному його частку. — Бачите, як воно вийшло! Доки був живий, він усіх від себе віднаджував, начебто навмисне, щоб ми могли поживитися коло нього, як тільки він дасть дуба. Ха-ха-ха!
— Духу! — промовив Скрудж, тремтячи з голови до п’ят. — Я зрозумів, зрозумів! Доля цього нещасного могла бути й моєю долею. Все йшло до того… Боже милостивий, а це що?
Він із жахом відсахнувся, бо все довкола змінилося — тепер він стояв у головах чийогось ліжка, ледь не торкаючись його рукою. Стояв біля неприбраного ліжка без полога, на якому під порваним простирадлом лежав хтось хоча й безмовний, але його незавидна доля промовляла сама за себе.
У кімнаті було темно, занадто темно, аби що-небудь розгледіти, хоча Скрудж, підкорившись якійсь внутрішній спонуці, й роззирався довкола, намагаючись збагнути, де він. Лише слабкий промінь світла, проникаючи звідкись ззовні, падав на ліжко, де пограбований, знедолений, необмитий, неоплаканий, покинутий усіма, спочивав мрець.
Скрудж глянув на Духа. Його нерухома рука вказувала на голову небіжчика. Простирадло було так недбало накинуте на труп, що Скруджеві досить було тільки ледь-ледь підняти край, лише пальцем поворухнути, — і він побачив би обличчя. Скрудж розумів це, прагнув це зробити, знав, як це легко, але був неспроможний відкинути простирадло — так само неспроможний, як і звільнитися від Привида, що стояв за його спиною.
О холодна, жорстока й невблаганна Смерте! Споруди тут свій престол і оточи його всіма жахами, якими ти повеліваєш, бо тут твої володіння! Але якщо цю людину любили й шанували за життя, тоді над нею не владна твоя зла сила, і в очах тих, хто її любив, тобі не вдасться спотворити ні єдиної рисочки її обличчя! Нехай ця рука тепер важка і спадає безсило, нехай замовкло серце й кров застигнула в жилах, — але ця рука була щедра, чесна й надійна, це серце було відважне, ніжне й гаряче, і в цих жилах текла кров людини, а не звіра. Ціляй, Тіне, ціляй! І ти побачиш, як його добрі справи — насіння життя вічного — постануть з відкритої рани й переживуть того, хто їх творив!
Хто вимовив ці слова? Ніхто. Однак вони виразно пролунали у вухах Скруджа, коли він стояв перед небіжчиком. І Скрудж подумав: якби цей чоловік міг устати зараз зі свого ложа, що перше ожило б у його душі? Жадібність, спрага наживи, спопеляючі серце турботи? Так, неабияку кончину вони йому підготували!
Ось він лежить у темному порожньому домі, і немає в усьому світі людини — ні чоловіка, ні жінки, ні дитини, — яка могла б сказати: «Він був добрий до мене, і пам’ятаючи про те, що якось він сказав мені добре слово, я тепер подбаю про нього». Тільки кішка скребеться за дверима, зачувши, як пищить під підлогою пацюк, намагаючись прогризти собі дірку. Що веде цих тварин у прихисток смерті, чому здійняли вони таку метушню? Скрудж боявся про це навіть подумати.